«Я щодня відчувала себе мішенню. До того, як у Харкові почав курсувати транспорт, ходила на роботу пішки і уявляла, ніби у мене на спині намальована мішень. Здавалося, що на мене йде полювання з усіх можливих видів зброї. Тоді я навіть боялася вдягти навушники і ввімкнути музику, яку дуже люблю, бо було страшно втратити контроль».
Така реальність зараз у Людмили Таболіної — 11 кілометрів пішки до роботи та збори колег і учнівства по всьому світу.
Про те, як за час війни школа перетворилася на реальний осередок громади, який надав багатьом місцевим мешканцям укриття від нескінченних обстрілів, змогу отримувати гуманітарну допомогу і можливість зберегти родини, а також про досвід стійкості, який нині набули українці — у цьому тексті.
https://www.edcamp.ua/interv-iu-26-nezlamnist-vid-liudyny-do-derzhavy-liudmyla-tabolina/
