[ ввечері кожну свічку ти накриваєш скляним ковпаком болісних слів "цього ніколи не станеться" уникаєш зустрітися поглядом з дзеркалом в передпокої
стоншуєш постать біля дерев на володимирській гірці щоб і собі бути отак: мати попереду мерехтіння й ріку чути що скелі соборів у водах міста затримали дихання разом з тобою —
серце схотіло стати гучне й велике наче набатний дзвін і день йому надто швидко минає і ночі замало ]
