Лист #16: де fomo заважає казати життєво необхідне “ні” (ч. 1) | Нікому не кажи
Лист #16: де fomo заважає казати життєво необхідне “ні” (ч. 1)
Якусь частину свого життя я прожила в парадигмі, де слово "можливість" було сакральним і завжди віщувало новий досвід. Поява будь-якої нової можливості в моєму житті передбачала єдино правильну відповідь "так" і ніяких відмов. Пам'ятаю свій перший інтерв'ю-підкаст, де мало не в назві сяяло “вона хапає будь-яку можливість! крапка!" Прекрасне відображення мене в 20ть)))
І це працювало. Казати "так" всьому, що тебе оточує, в період життя, коли в тебе нічого немає (навіть сформованого себе) дуже просто. Це захоплює, кудись тебе рухає життєвою течією, іноді закручуючи в центрифузі рандомних подій. Ти ніби щодня вмираєш і знову народжуєшся, будуєш, нишпориш. У 20 років я відчувала себе шукачем скарбів, а все навколо здавалося моїм і потрібним.
У 28 років я почуваюся охоронцем своїх скарбів і більше не хочу бездумних пошуків. Здається, після певного віку концепція "всьому говори "так" втратила свою актуальність. Це хвилювало мене цього тижня.
Коли мені було 20, я погоджувалась на побачення з різними, далеко не завжди адекватними, хлопцями; їздила до Барселони на тиждень із 50 євро в кишені; відчайдушно трималася за токсичну подружку-кровопивцю, бо вона була єдиною слов'янкою у французькому університеті, а пити вино вечорами та пліткувати про французів було цікавіше вдвох. Я погоджувалась практично на будь-яке стажування або роботу (в рамках пристойного), по 12 годин смажила пончики на фестивалях їжі за копійки, а потім йшла до маркетингової агенції жадібно ковтати повітря всюдисущого креативу та саркастичні жарти арт-директорів. У мої двадцять будь-яка втрачена можливість здавалася трагедією, а всі закриті двері хотілося тихенько відімкнути й піддивитися, що ж там приховується від погляду моїх очей.
У юності ти ніби у фільмі, ніби крутиш величезний барабан, граючи в лотерею під назвою "що б не випало, I am in". І "що ж буде далі?" здається найпривабливішим питанням у світі.
О 28-й я сиджу на своїй кухні й вигадую відмазки від зустрічі з незнайомими мені дамами. Спілкування з невідомими людьми більше не здається мені романтикою, відтепер мені потрібна впевненість у власному майбутньому, хай навіть воно стосується годинної розмови за кавою з кимось умовним. Свій ресурс нарешті хочеться витрачати з розумом, а не розсипати щедро по всіх кутках.
З віком більше не хочеться розпорошуватися. Напевно, ми знаходимо собі ціну. І ця ціна – те, що допомагає відсікати зайве. Абсолютно точно, навичка говорити "ні" розвинулася в мені з роками, але я все ще не гуру. Цього тижня я подумала, що фантомне fomo все ще живе в мені й періодично змушує приймати неправильні рішення.
Так, я більше не погоджуюсь на будь-яку роботу і не хочу починати бізнес заради іміджевої зайнятості, наявність вільного часу і релевантна зусиллям винагорода тепер грають роль важливішу за статуси в інстаграмі. У 28 я більше не хочу ночувати в поганих готелях, краще зовсім нікуди не їхати. Не хочу їсти погану їжу, я готова бути голодною. Не хочу читати погані книги, я їх закриваю, якщо на 150-й сторінці все ще сумно і нудно.
Але я все ще погоджуюсь на нудні зустрічі, погані проєкти та ненадійні компроміси. Все, як і майже 10 років тому, з різницею лише в тому, що тепер наскребти по засіках ресурсів на дійсно важливе і відтерти власний репутасьйон від поганої роботи стало куди складніше.
Цього тижня я була у пошуку алгоритму, як вчасно сказати “ні” та вберегти себе від непотрібного. І все виявилося просто.
Проясняти. Господи, який чудовий інструмент. Проясняти на старті всі бентежні деталі й подробиці, говорити, питати, славитися занудою. Щоб уберегти себе від душевних страждань і викинутого на смітник часу, потрібно на старті поставити лише декілька запитань. "А що мені це дасть", "а скільки грошей я отримаю", "а про що говоритимемо", "а хто буде на цій вечірці". І головне питання собі "навіщо мені це треба?". Можливо, Кріс, краще лекцію послухаєш про методи селекції рослин, ніж стрімголов стартанеш у чергову невідомість?!
