(ч. 2) Гуляючи Лісабоном цього тижня, загубившись у безодні в | Нікому не кажи

(ч. 2)

Гуляючи Лісабоном цього тижня, загубившись у безодні власних рефлексій, я раптом виразно зрозуміла, що насправді, інтуїтивно знаю результат +- будь-якої витівки після пари таких питань. Дивовижна здатність мозку займатися поліпшайзингом людей, подій, людських якостей, своїх власних очікувань суттєво заважає раціональній частині приймати правильні рішення. Особливо, коли фоном підіграє юнацький страх упустити чергову нагоду. Інтуїція поліпшайзингом не займається – вона тупо спирається на факти та базовий життєвий досвід. З такою парадоксальною, але чомусь робочою теорією я й залишаюся.

З віком говорити "так" всьому поспіль зовсім не хочеться, але страх пропустити щось важливе неабияк заважає. І мій заповіт сьогодні такий: покращити якість життя можна, говорячи не лише дзвінке “так-так-так”, але й не завжди приємне “ні”. Це непросто, але набагато крутіше, ніж відчиняти всі закриті двері з ноги. Енергоощадний режим – це про самоцінність.