«Риф» Алексей Поляринов Коли я вибирала яку книгу мені читат | Фільм поганий - читай книжку
«Риф»
Алексей Поляринов
Коли я вибирала яку книгу мені читати, усі Телеграм-канали про книжки, на які я підписана, писали про «Риф». Одна з цитат мене зачепила. Ось вона
«Риф». Надо. Читать. Это правила безопасности дорожного движения по трассе жизни: как увидеть сигналы абьюза, избежать столкновения с манипуляторами и вовремя пройти техосмотр, чтобы не попасть в аварию. Это важный и нужный роман о том, что ни у кого нет права делать вам больно. (якщо кому цікаво – канал «Книжный бункер»)
Так от – книжка не про це.
Тут є історія про складні стосунки матері і доньки, але це не основна сюжетна лінія і вона точно не вчить як запобігти спілкуванню з маніпулятором.
Історія трьох жінок і однієї релігійної секти.
Кіра – вчителька з маленького північного містечка, яка стараннями дослідника зі столиці намагається дізнатися таємницю розстрілу мирної демонстрації, але її, здається, оберігає усе місто.
Таня – сучасна москвичка, вона мріє знімати кіно і намагається налагодити стосунки з матір’ю. А потім мама потрапляє в секту, з якої Таня пробує її витягти.
Лі – американка, яка пише наукову роботу по антропології і сучасному мистецтву і потрапляє під згубний вплив свого професора.
Лінії героїнь пересікаються і ми дізнаємося, що об’єднує їхні історії, як це пов’язано з психологічним насильством, діяльністю сект і культів, механізмами пам’яті, ритуалами і легендами старих університетів, браконьєрством, фольклором і оленями.
Я слухала аудіокнигу. Це було довго – 15 годин, але по-живому, захоплююче, напружено і трошки страшно. Бо якою б розумною ти себе не вважала, щось моторошне і незрозуміле може із тобою статися, як і з будь-ким.
#АлексейПоляринов #Риф
Цитати:
... у страданий нет шкалы качества, они не очищают, не закаляют и не делают тебя лучше; ты просто учишься жить дальше – с вечной поправкой на новый опыт, вот и все; или не учишься, и тогда тем хуже для тебя.
Когда ты понимаешь, что не обязан любить человека только по факту родства, это освобождает, потому что ты начинаешь искать в родных свойства и черты, за которые любишь их по-настоящему.
Ведь ты не только глухая, ты еще и немая. Ты никогда не говоришь о том, что для важно, ты вечно прячешься – за народной мудростью, за возрастом, за авторитетом, за всякими удобными, обтекаемыми клише.
Это самое сложное, – сказала она, – признать, что тебе нужна помощь. Что ты просто человек. И что люди ошибаются. Любого человека можно обмануть, использовать, обвести вокруг пальца. Но если тебя обманули или использовали – это не значит, что ты глуп, и уж точно не значит, что ты виноват.
Нам кажется, что в секты попадают только глупые и необразованные люди. В самом деле, кем надо быть, чтобы купиться на то, что пишут в этих тупых брошюрах, правда? Вот и мне так казалось. Мне казалось, мой ум, скептицизм, образование – все это защитит меня. Я ведь ученая, я провожу исследование. Я чувствовала себя двойным агентом, шпионом, и мне это нравилось. Я изучаю секты, я слишком умна, я знаю все их приемы, они не смогут меня обратить.
Если бы мать была пророком, думала Таня, у нее была бы только одна заповедь: «не забывайте страдать». Сама она следовала этой заповеди неукоснительно.
Мне до сих пор кажется, что я спасаю ее как бы по инерции. Не потому, что хочу спасти, а потому, что так принято – вытаскивать родственников из сект. Мне кажется, что я на самом деле не особо за нее беспокоюсь, я только изображаю беспокойство, потому что в глубине души я ее, – Таня снова зажмурилась, словно боялась произнести последнее слово, – я ее ненавижу. То есть люблю, наверно, но скорее абстрактно, потому что дочь должна любить свою мать, так принято, а ненавижу – вполне конкретно и за вполне конкретные поступки. В глубине души я думаю, что она портит мне жизнь, что она мелочная, недалекая и совершенно неспособная понять, как сильно могут ранить ее слова. ... у меня ощущение, что я притворяюсь, играю некую социальную роль «дочери», «хорошего человека», исполняю ритуал – не потому, что хочу, а потому, что так принято. Спасать мать. Но правда в том, что мне всегда было с ней невероятно тяжело.