З лиця води не пити: уявлення про красу в традиційній україн | Гендер в деталях
З лиця води не пити: уявлення про красу в традиційній українській культурі
Авторка: Ірина Ігнатенко
Дослідження таких тем як уявлення і стереотипи про ідеальне людське тіло і вроду стали можливими завдяки насамперед гендерним студіям, фундамент яких було закладено у 1970-х роках у США в межах академічного фемінізму.
Науковиці-феміністки, помітили, що для багатьох традиційних культур світу відповідність нормам краси була основною «зброєю», яка дозволяла покращити соціальний статус, зокрема через вдале заміжжя. Традиційно саме жінки мали відповідати виробленим культурою і часом стандартам краси.
А проте канони і стандартів краси чоловічого тіла теж не випали з поля зору американських і європейських науковців. Дослідження проводяться крізь призму критики традиційних уявлень про так звану нормативну мужність із відповідним ідеалом мужнього й сильного чоловічого тіла — «справжнього самця», готового будь-коли застосувати фізичну силу й сексуальну потенцію.
Одруження/заміжжя сприймалось як неодмінний етап у житті кожної людини за зразком: народився/охрестився — одружився — народив і виховав дітей — помер. Треба наголосити, що все — і смерть зокрема — мало відбуватися вчасно, в певний віковий проміжок, визначений народною культурою і базований на традиційному ладі життя. Людей, які не одружилися, вважали не тільки такими, що вибилися з «правильної», «природної» життєвої лінії, а й «небезпечними» для оточення, бо вони нібито своєю присутністю й участю у важливих родинних обрядах могли «запрограмувати» інших на таку саму «нещасливу» долю. Одруження було щаблем до вищого соціального статусу. Людина без шлюбної пари не мала авторитету в селі, не брала участі в житті громади.
Неодмінним атрибутом дівочої привабливості була довга товста коса, яку дівчата намагалися ще й усіляко прикрасити: вплітали в коси різнокольорові стрічки, одягали вінок, штучний або з живих квітів, тощо.
Цікаво, що волосся було не лише важливим елементом дівочої краси, а й маркером цноти: головний убір у жінки означав її заміжній стан. Після шлюбу, коли жінка починала жити статевим життям, їй заборонялося «світити волоссям», вона обов’язково мала накривати голову спеціальним головним убором — очіпком. До чоловічого волосся таких вимог не було, але в багатьох культурах символічні функції жіночого волосся приписувалися чоловічій бороді, яка мала аналогічне значення і символізували чоловічу честь та гідність. На Гуцульщині навіть казали: «мужчина без вусів — то баба».
Щодо обличчя, то часто згадувані в численних фольклорних текстах як ідеальні й бажані «чорні брови/карі очі/біле личко» вважалися окрасою будь-кого — і дівчини, і хлопця.
Щоденна важка фізична праця сформувала вимогу і до чоловіків, і до жінок бути фізично дужими. Жінка теж мала бути не надто худою і так само не товстою, бо в першому випадку їй буде складно зносити важкі фізичні навантаження, а в другому вона через надмірну вагу буде незграбною в роботі. Тому перевагу віддавали дівчатам середньої повноти - «найліпше любили середніх».
Люди, які не відповідали цьому зовнішньому вигляду, вважалися непривабливими, а інколи і небезпечними в очах оточення. Особливо це стосувалося жінок, яким односельці радо приписували зв’язок з «нечистю» і називали їх відьмами.
І хоча краса, зовнішня привабливість та вправність у роботі ставали для дівчини (власне, і для хлопця) козирями на ярмарку наречених, вони поступалися матеріальним статкам. Непривабливий або навіть із фізичними вадами партнер/-ка мали всі шанси обійти гарніших і вправніших у цих шлюбних перегонах. Це добре підтверджує факт висміювання старих-женихів, найчастіше вдівців, які хотіли одружитися вдруге. У фольклорі над ними всіляко глузували, та при добрих статках вони одинокими не залишалися і вдало сватали молодих та привабливих дівчат, обходячи при цьому міцних, молодих, але бідних хлопців.
Текст опрацювала Анастасія Лось
