Жіноча історія як напрямок історичних досліджень: становлення | Гендер в деталях

Жіноча історія як напрямок історичних досліджень: становлення феміністської методології
Авторка: Оксана Кісь

Фактично від самого початку жіноча історія була не тільки науковим, але й політичним проектом: її завдання не зводилися лише до суто пізнавальних інтересів у певній тематичній царині; дослідниці-феміністки ставили собі за мету виявити витоки, простежити трансформації та проаналізувати різноманітні механізми і форми дискримінації жінок у різних культурно-історичних контекстах.

Однією з піонерок жіночої історії вважають Ґерду Лернер. Учена критикувала історичну науку насамперед за надмірну увагу до сфери політичної влади та недооцінку тих царин життєдіяльності, в яких традиційно переважали жінки.

Фактично описана Ґ. Лернер проблема становила квінтесенцію першопочатків феміністської критики системної характеристики історичної науки – андроцентризму.

Андроцентризм має значний вплив на наукові теорії не лише через той факт, що університети й інші дослідницькі інституції століттями були та навіть зараз є здебільшого цариною чоловіків, але й в інший особливий спосіб – через вибір ділянок і сфер досліджень, стратегії, понятійного апарату, теоретичних підходів та методики проведення досліджень. Боротьба з андроцентризмом підштовхнула феміністично налаштованих істориків до творення альтернативної – гіноцентричної – версії історії, так званої «her-story» – «її історії», на противагу тій «history» – «його історії», яку людство знало досі.

Ще однією проблемою традиційної історіографії історики-феміністки вважали тенденцію узагальнювати все розмаїття жіночого досвіду, зводячи його до однієї універсальної категорії «жінка». Чи не від самого початку систематичного дослідження жіночої історії стало очевидним, що досвід жінок не лише є відмінним від досвіду чоловіків, але й досвід жінок різних соціальних верств, вікових, етнічних, расових, професійних, освітніх та інших груп також може бути дуже різним.

Натомість у працях багатьох традиційних істориків жіноцтво представлене так, ніби життя й доля усіх жінок однакові та зумовлені їх спільними вродженими характеристиками.

Головна проблема подібних текстів про жінок полягає, на думку Г. Сміт, у тому, що вони пронизані моралізаторськими розмірковуваннями та оцінковими судженнями про те, якою має бути справжня жінка і яке належне їй місце у суспільстві.

Попри визнання значних і численних відмінностей та специфіки досвіду жінок різних культур, епох, верств, соціальних груп тощо, чи не всіх їх незмінно об’єднувала одна спільна риса: другорядність і підлеглість щодо чоловіків.

Запровадження поняття «патріархат» стало важливим інструментом критики дискримінації жінок як у суспільстві, так і в дослідженнях. Саме принцип ієрархії статей – наріжний камінь патріархату.

Пояснюючи його механізм, Ґ. Лернер писала: «Система чоловічого панування над ресурсами та жінками, яку називають патріархатом, для свого існування вимагає створення категорії “інакших”, “відмінних”.

Окрім згаданого вище андроцентризму, попередні дослідження про минуле жіноцтва хибували ще кількома серйозними вадами, що їх активно взялися критикувати історики феміністського спрямування. Першою проблемою було визнано схильність істориків репрезентувати досвід жінок у категоріях жертв, страждань і втрат.

Зрештою, важко не погодитися з Дж. Беннет, яка підкреслювала, що «це розділення поміж жінками як жертвами та жінками як дієвими суб’єктами є фальшивим: жінки завжди були одночасно і жертвами, і дієвими суб’єктами». На думку вченої, вибудовуючи штучну дихотомію між віктимізацією та дієздатністю історики часом впадають у крайнощі, ідеалізуючи або знецінюючи становище жінок певної епохи, культури чи верстви.

Загалом феміністський етап розвитку жіночої історії мав вирішальне значення для формування ґендерної теорії та методології ґендерних досліджень у сучасних історичних науках.

Текст опрацювала Вікторія Борисенко