Інна Ірискіна написала текст на основі особистого досвіду та а | Гендер в деталях

Інна Ірискіна написала текст на основі особистого досвіду та аналізу тенденцій, які відбуваються в світі, про те, що західні країни подекуди не бачать агентність ЛГБТ-спільноти і продовжують вважати їх виключно жертвами. Що з цим не так?

Ось кілька основних тез з матеріалу:

У західному інформаційному полі як рішення за замовчуванням подається саме настанова виїхати з України, принаймні для трансгендерних людей, та й для ЛГБТ+ загалом. Ті, хто свідомо (а не тому, що не можуть цього зробити через якісь перешкоди) залишаються, — це така собі аномалія. Ті ж, хто вступають до лав ЗСУ і йдуть боронити Україну, — це вже щось таке, чого не може бути.

Свого часу Френсіс Фукуяма сформулював концепцію «кінця історії»; згідно з нею ліберальна демократія — це найвища точка розвитку людства, якої воно зрештою повсюдно досягне і на тому соціально-політичні зміни зупиняться. З погляду пересічних громадян/ок західних демократичних країн світ уже майже там. Адже вони гадають, що саме їхні країни становлять основу цього світу. Звісно, за межами лишаються якісь країни «третього світу», але вони погоди не роблять, та і їм можна допомогти підтягнутися, наприклад шляхом покращень у сфері прав людини.

Велика війна, що відбувається не «десь там», а фактично на межі «першого світу», видається в цій оптиці абсолютним жахом, а мир — універсальним рішенням. Територія, охоплена війною, — це ніби «чорна діра», у яку страшно навіть зазирнути.

Уявити, що хтось може свідомо хотіти залишатися в країні, яка опинилася в цій «чорній дірі», ідентифікувати себе з нею й докладати зусиль, щоби боронити її від загарбників, — у такій картині світу справді може бути важко. А уявити, що за певних обставин у ту саму дірку може затягнути і такі досконалі на перший погляд ліберальні західні країни, — це взагалі за межею розуміння.

Коли ж придивитися як слід, можна виявити, по-перше, що справжня «чорна діра» утворюється якраз на тих землях, куди заходять російські окупанти, отже, відповідальність за неї не на абстрактній війні, а конкретно на російській федерації. По-друге, цивілізаційної прірви між «першим світом» і тим, що став полем битви, немає.

Українки й українці, котрі виїхали під час війни в різні європейські країни, порівнюють тамтешні реалії зі звичними українськими та помічають і те, в чому вони нас переважають, і те, що в нас подекуди влаштовано й працює краще. Серед останнього називали онлайн-банкінг, пошту, систему запису до лікарів, цілодобові крамниці і навіть Укрзалізницю, на яку в нас, здавалося, не сварилися тільки ледачі. Нарешті згадаймо Збройні сили України: безумовно, в технічному оснащенні вони відстають від країн НАТО, але в плані бойового досвіду після того, який вони дали відсіч чисельно переважним силам російських загарбників, мабуть, уже й НАТО є чого повчитися у нас.

Глобально має вдосконалюватися весь світ, і Україна має бути повноправною учасницею цього процесу. Тепер як ніколи вона може зайняти в ньому проактивну і навіть лідерську позицію.

Те саме стосується сфери активізму. Велика частина його концептів, наративів і підходів походить із Заходу. В непрямий спосіб це задає певні рамки й стандарти, у яких взаємодія із західними організаціями відбувається з позиції «учні — вчителі».

У процесі такого менторства різні ідеї часто приймаються й засвоюються некритично, без належного переосмислення й адаптації їх до наших реалій.

Тому, можливо, для українського активізму настає час теж стати більш суб’єктними, розвивати власні підходи до боротьби за права, спираючись на чималий досвід, без сліпого копіювання і комплексу меншовартости.

Повний текст читайте за посиланням