Я захоплююся книгами авторів-нейрохірургів, яким стало снаги | Гендер в деталях
Я захоплююся книгами авторів-нейрохірургів, яким стало снаги проявити себе ще й талановитими оповідачами історій, до яких вони співпричетні, а більшою мірою – їхніх історій прийняття страждань і власної кінечності.
Головна цінність їхніх мемуарів не стільки у досвіді побаченого і пережитого, а скільки у здатності делікатно провести читача поміж болю, який нагромаджується на сторінках, не притупляючи чутливості. Окрема шана перекладачам, ясна річ.
Один із моїх улюблених літературних друзів – Пол Каланіті.
Моє знайомство з ним сталося кілька років тому. Я ледве втримувала позначку на вагах 45 кг, мала грудну дитину, нестабільний емоційний стан після важкого розриву із батьком сина, а моя бібліотека поповнювалася стосом книг про рак, бо саме поміж сторінок про згасання людських життів було багато світла і надії. На якийсь час книга “Коли подих стає повітрям” стала путівником власних пошуків сенсу і джерелом підтримуючих слів.
І тому, коли йдеться про чутливу мову в часи війни зі зраненими співрозмовниками, розгубленими і скривдженими, я апелюю до досвіду Пола.
Пол навчався у Стендфорді, отримав магістра англійської літератури, завершив резидентуру по нейрохірургії та постдокторантуру по нейробіології.
Такий собі письменник зі скальпелем або ж хірург із пером. В обох випадках – глиба.
У нас такого лікаря називали б – від Бога. Бо, крім академічних знань, у Пола був непідробний інтерес до самої людини, він бачив не тільки череп, який треба делікатно розпиляти, щоб дістатися ураження мозку, а й людину перед собою, яка кимось була і продовжує бути кимось навіть у лікарняній палаті в статусі пацієнта, і намагався підсвітити це людині, щоб вона не втратила себе в боротьбі за власне життя.
Щось подібне я відчуваю з людьми, з якими пишу інтерв’ю. Наприклад, мама Героя Артема Димида, Іванка, відома на всю Україну тим, що співала колискову над труною сина, була багатогранною й цікавою особистістю до того, як здобула цей впізнаваний образ, і є нею й зараз. Коли ми з нею спілкувалися для інтерв’ю, я оминала увагою будь-які згадки про те, чому вона так вчинила і що в цей момент відчувала.
ПРОДОВЖЕННЯ за посиланням
Про те, як продовжувати бачити людей за їхнім горем, розповіла журналістка Мирослава Ільтьо
Ілюстрація Олександри Майор
#16днів #втративійни #16днівактивізмупротинасильствва #16DaysofActivismagainstGenderBasedViolence
