Права і тюльпани: чому ми досі відзначаємо 8 березня? Авторка: | Гендер в деталях

Права і тюльпани: чому ми досі відзначаємо 8 березня?
Авторка: Оксана Кісь

Вперше Жіночий день відзначали в радянській Україні у 1920 р., а вже у 1921 р. 8 березня стало державним святом в СРСР. Уже в перші роки радянської влади почалася систематична підміна його смислу — насамперед за рахунок зміщення акценту з гендерної рівності на класову боротьбу: на політичних плакатах того часу його названо днем солідарності «жінок-трудівниць», «пролетарок» тощо.

Із зміцненням сталінського режиму дискусії щодо гендерних нерівностей в тогочасному радянському суспільстві швидко поступилися місцем пафосному рапортуванню про здобутки на ниві гарантованої державою рівноправності. Офіційний дискурс того часу, представлений у пресі, навіює думку про те, що комуністична партія і радянська влада обдарувала жінок правами, звільнила їх з патріархального ярма, підняла їх на вищий рівень, надала їм можливості самореалізації тощо, то ж тепер жінкам належить віддячити за це самовідданою працею, виправдати високі сподівання та довести, що жіноцтво гідне виказаної йому довіри.

Поворотним моментом щодо смислу та стилю відзначення жіночого дня став 1965 рік, коли 8 березня набуло статусу державного вихідного дня. Фактично, це рішення перенесло святкування з публічного простору у приватну сферу, у сім’ю: напередодні свята зазвичай відбувалися офіційні урочистості (збори та засідання), де керівництво підприємств і установ шаблонно вітало працівниць, відзначало передовиць дрібними нагородами (грамотами), а от у безпосередньо день свята жінки опинялися в колі рідних і друзів. Перенесене у приватно-сімейну сферу, свято щораз більше дрейфує у напрямку деполітизації його смислу. День жінки наприкінці 1970-х років набуває ознак есенціалістського сприйняття жіноцтва.

8 березня залишилося одним з найпопулярніших свят у пост-радянській Україні - його з великим ентузіазмом продовжували відзначати протягом 1990-х років. Звісно, у той час іншого способу, ніж той, що сформувався в останні десятиліття існування СРСР не знали, то ж партійні і державні діячі, а також чоловіки-керівники підприємств і установ продовжували вітати жінок «зі святом весни, краси і жіночності», обсипаючи їх побажаннями всілякого «жіночого щастя», тоді як пересічні чоловіки незмінно відзначали жіночий день квітами-цукерками і урочисто-демонстративно вимитим посудом.

Здавалося б, що поганого у цих загалом добрих побажаннях? Хіба кожна людина (і відповідно кожна жінка) не прагне краси, родинної злагоди, здоров’я, достатку в домі, любові та інших щирих почуттів...? Все було б гаразд, якби не одне «але»: усе це лунає з вуст посадовців у Міжнародний день прав жінок.

Чи змінилися практики відзначення 8 березня за останнє десятиліття, зважаючи на чималі зусилля активісток з повернення святові політичного смислу? Мабуть, масово, на рівні пересічних українців і українок, говорити про такі докорінні зміни було б передчасно — посполиті українці/ки продовжують готувати і очікувати привітань і подарунків у цей «жіночий день». Але якщо подивитися на зміни у суспільній свідомості, то вони все ж помітні. З року в рік зростає інтерес медій до 8 березня: журналісти масово беруть інтерв’ю в активісток і дослідниць напередодні свята, намагаючись довідатися про походження та історію, збагнути первісний смисл Міжнародного дня прав жінок, а також з’ясувати причини і механізми його спотворення у радянський час і його доречність у сучасній Україні.

Для багатьох українок все ще нелегко відмовитися від рідкісної у цьому важкому житті нагоди отримати якісь вияви уваги і подарунки у цей день. Впевнена, що незабаром жінкам вдасться таки зрозуміти, що кожна з нас заслуговує на повагу, рівні можливості і доступ до ресурсів, любов, турботу, добрі слова і підтримку щодня, повсякчас, а не як виняток - раз у рік.

Текст опрацювала Вікторія Борисенко