Шана чи осуд? Як пам’ятають загиблих на війні жінок Авторка: О | Гендер в деталях

Шана чи осуд? Як пам’ятають загиблих на війні жінок
Авторка: Оксана Іванців
#скорочені_тексти

Від початку російської агресії у 2014-му жінки воюють на рівні з чоловіками. На жаль, вони так само гинуть.

За словами Ганни Маляр, заступниці Міністра оборони, зараз Україна має один із найбільших показників щодо кількості жінок у Збройних силах серед країн-членів НАТО. Загалом в українській армії служать більше 38 тисяч жінок, сім тисяч приєдналися до Збройних сил після початку повномасштабного вторгнення.

Проєкт «Що таке пам’ятати» досліджує політику та практики вшанування памʼяті загиблих військових у російсько-українській війні. Згідно з цими даними, в Україні було зареєстровано 423 076 учасників бойових дій, серед яких 21 789 жінок. На 16 червня 2021 року в «Книзі пам’яті полеглих за Україну» було внесено 4 415 загиблих, серед них 21 жінка.

Нас виховували на тезах про те, що війна – то чоловіча справа. Ми наче і звикли, що жінки виборюють своє місце в армії, воюють на рівні з чоловіками, але ми не звикли, що вони також гинуть.

Можливо, смерть жінки особливо шокує, бо кожній жінці ще й доводиться проходити в армії складний шлях, боротись за своє місце, перемагати не лише страх і власні фізичні обмеження, але й гендерні упередження. Близькі загиблих свідчать, що з цими упередженнями доводиться боротися навіть після смерті героїнь.

Шана до мертвих починається з поваги до живих. Тому, мабуть, про памʼять жінок-військових неможливо говорити окремо від становища жінок у армії.

Якщо жінка-військова чує на свою адресу знецінення, бо вона «погана мама – кинула дитину», «пішла в армію, щоб знайти чоловіка» і «навіщо тебе туди відпустили», то ймовірно, якщо так станеться, що вона загине, те саме почує її сімʼя.

Як не парадоксально, але гендерні стереотипи працюють навіть після смерті. Анастасія Береза, яка опікується родинами загиблих військових ще з 2014 року, каже, що сімʼї, які втратили на війні маму, дружину, дочку чи сестру стикаються з нерозумінням, а іноді й осудом суспільства.

Анастасія розповідає – близькі загиблих жінок кажуть, що дуже часто чують: «ой, а навіщо вона пішла?», «у неї була маленька дитина», «не треба було так робити», «чому ви її туди відпустили?»

Анастасія Береза каже, що чоловіки жінок, які загинули на війні, зазвичай замість того, щоб відчувати повагу, гордість, підтримку, відчувають вину, бо «відпустив», «не вберіг». А якщо це ще й чоловік не військовий, то він відчуває сором, бо ми досі живемо в суспільстві, де будь-який подвиг жінки сприймається, як «невдача» її чоловіка. Тому, якщо жінкам-вдовам співчувають, то на чоловіків накладають додаткову провину. Анастасія помітила, що чоловікам доволі важко говорити про своїх дружин, про їхні героїчні вчинки.

Діана Макарова зізнається: «Я боюсь, що ми не захистимо жінок на фронті від того, що їм скажуть потім. Що ми не захистимо сім'ї загиблих. Це вже було після Другої світової війни, нічого доброго жінкам не сказали – «ти пішла, щоб чоловіка знайти», «щоб поваландатись». Через це багато жінок приховували, що воювали. Я дуже боюсь, що в і наш час знайдуться обивателі, які щось подібне скажуть. І вже знаходяться. І особливо боюсь, що вони скажуть це дитині, матір якої загинула.»

Ми маємо захищати памʼять про жінок. Ця робота ще на нас чекає. І після закінчення війни, і після активної фази війни. Ми це все проходили вже в 2015, коли закінчилась активна фаза. Від «я тебе туди не посилала» до «та вона туди пішла, щоб мужика собі знайти». Це нівелює, знецінює, ранить так, як не здатні ранити слова ворога.

На питання: «Що ж робити, щоб цього не сталося?» – пані Діана відповідає: «Помічати жінок».

Текст опрацювала Настя Соколова