Звісно ж, ми маємо прагнути до ЄС. На віддалену перспективу – | Гайдукевич
Звісно ж, ми маємо прагнути до ЄС. На віддалену перспективу – тому що маємо стати частиною Глобального Заходу, Європейської Цивілізації, і в час зіткнення різних цивілізацій не шукати лихоманково своє місце, а зайняти його наперед. А на короткому проміжку часу – тому що структурні фонди ЄС та фонди на «вирівняння» мають стати одним із головних джерел інвестицій у повоєнну Україну. І звісно ж, інтегруватися у ЄС варто не по-орбанівськи, суто імітаційно, а по-справжньому, від вбудовування у пан-європейські виробничі ланцюжки та зайняття специфічних ніш на єдиному ринку, і до введення у майбутньому євро замість гривні.
Та водночас ми маємо весь час тримати в голові ситуацію, в якій ЄС раптом виявляється нестйким та руйнується – не важить, від чергової пандемії, змін клімату чи під натиском популістів. Ми повинні знати, що в такій ситуації матимемо і достатню фінансову «подушку» хоча б на рік-два, і альтернативні ринки для головних видів нашої продукції.
А головне, ми повинні мати не лише фрагменти виробничих ланцюгів, початки і кінці яких розташовані далеко від України, а повні виробництва всіх найбільш необхідних видів продукції, від автівок до гаджетів. Так, у «хороші часи» вони можуть бути орієнтовані переважно на експорт, але в разі кризи у нас мають бути всі необхідні елементи для швидкого замикання виробничих циклів. Ми можемо (і будемо) успішно розвивати агроекспорт, але в разі кризи маємо точно знати: можливо, лишимось без бананів та авокадо, але гарантовано забезпечимо себе картоплею, хлібом та м’ясом.
І звісно ж, сказане про картоплю та гаджети ще більшою мірою стосується оборонного виробництва.
Ми маємо всіма правдами та неправдами прямувати до НАТО, як єдиного в сучасному світі дієвого оборонного механізму. Парасолька НАТО дозволить трохи видихнути, і витрачатись на оборону в межах трьох відсотків ВВП, а не тридцяти. Але мусимо бути готовими до гіршого – від того, що нас можуть так туди й не прийняти, аж до того що якісь чергові трампи в якийсь момент розваляють Альянс, звісно ж не запитавши нашої думки.
Тож одночасно з інтеграцією до Альянсу ми маємо в першу чергу заморочитись власним оборонпромом – сумісним зі всіма стандартами НАТО, насиченим найсучаснішими технологіями, але водночас повністю самодостатнім, і готовим за необхідності забезпечити наше військо зброєю, технікою та БК в повному обсязі, навіть якщо б ми раптом опинились під санкціями з усіх боків.
Як це робиться? Ізраїль, ПАР, Південна Корея у 1970-х-80-х, а зовсім нещодавно, вже у 21 столітті, Туреччина та Польща чудово демонструють, як саме цього досягнути. В час теплих міжнародних стосунків у союзників купується не готова зброя та техніка, а ліцензії на виробництво та виробничі лінії, і кожне оборонне замовлення має містити все більший відсоток локалізації. І тоді якщо раптом стосунки погіршуються – на «мудрі поради» союзників можна буде відверто «покласти», знаючи що все потрібне для великої війни ми виробляємо вдома.
Те саме стосується армії – її підготовка має включати всі корисні елементи стандартів НАТО, але її структура, озброєння, та головне підготовка її кадрового резерву має виходити не лише із операцій у складі Альянсу, але в першу чергу із готовності в будь-який момент без жодної зовнішньої допомоги відбиту навалу, співставну із максимальними наступальними можливостями потенційної країни – агресора. І тоді ми зможемо не тільки не думати про те, які таргани населяють голову чергового діда з деменцією по той бік океану, а навіть не знати як того чергового діда та його радників зватимуть.
Зрештою, варто пригадати і ще один досвід Ізраїлю. Після Будапештської облуди та нинішньої війни ми маємо повне право на володіння тою самою зброєю, наявність якої у росіян вводить наших боягузливих союзників у найбільший ступор. Але ж очевидно, що ніхто і ніколи нам її не те що не дасть чи продасть – нам, лохам, які за шмат папірця віддали другий у світі ядерний арсенал, всіляко заважатимуть виробити заміну навіть маленької частинки колись вивезених від нас боєголовок.
