Чорниця 1 2 Ранок був мокрий, проте дуже сонячний. Я йшов з | Гарбузове намисто
Чорниця
1
2
Ранок був мокрий, проте дуже сонячний. Я йшов звичною стежкою й мружив очі від променів, що ніби спеціально сліпили в обличчя. Йшов неспішно, притискаючи до грудей оберемок півоній. Іншою рукою збивав палицею бур'яни, які незрозуміло коли встигли вимахати до такої висоти. З кожним ударом палиці, вчорашній дощ з трави розлітався й забризкував сірі в світлу смужку штани. Кеди вже були брудні — дійти до школи у чистому взутті після нічної зливи — щоразу було провальною місією.
Біля школи басували колонки, і хтось зі старшокласників монотонно повторював у мікрофон: «Раз, раз». Від височенної ялини, що росла на подвір'ї, тягнулися кольорові прапорці. Вони розходилися у різні боки й кріпилися іншими кінцями до чого прийдеться. Там же, під ялиною, традиційно стояв стіл, урочисто застелений вишитою скатертиною.
Керівничка якось розповідала, що ту скатерку вишила моя прабабуня. Вона вчителювала в цій школі й навчала дітей природничим наукам. Лише підхід до цього у неї був незвичайний. Окрім того, що вона давала загальні книжкові знання, прабаба розповідала про енергію всього живого й неживого, що нас оточує. Розказувала про отруйні рослини й ті, якими можна врятуватися в скрутну годину. Про звірину й комашню, що зустрічається в тутешніх лісах. Про те, кого дійсно варто боятися, а хто тільки прикидається грізним. А також, що робити, коли небезпека направду зустрілася. Стара вчителька переповідала легенди й бувальщини, і ніхто точно сказати не міг, які з цих історій вигадані, а які трапилися насправді.
Тільки-но я зайшов на шкільне подвіря, як ззаду хтось бу́хнув мені між лопаток. Андрій. Ми сиділи за однією партою і, можна сказати, приятелювали, хоча наша дружба й тривала з вересня по травень. Але інших варіантів для товариства ніхто з нас не мав — крім нас у класі навчалося ще троє дівчат.
— Ого, а ти з квітами? Я свої викинув, щойно відійшов від дому, — пирснув Андрій.
— Таке... навіщо тоді взагалі брав їх, нехай би росли собі? — обурився я.
— Он поглянь, — Андрій показав на однокласниць, що заливалися сміхом на подвір'ї школи. Кожна тримала в руках святковий оберемок, — от це все для них, не для нас.
— Як собі знаєш, — я не мав наміру переконувати Андрія у зворотному.
Лінійку відбули швидко. На небо зненацька насунулися хмари, полився рясний дощ, і всі хто були на подвір’ї помчали ховатися в школу. В класі я вмостився на парту до однокласниць, і вони не могли мене зігнати, аж поки в двері не просунувся пишний оберемок квітів, а вже за ним зайшла вчителька.
*Продовження наступної п‘ятниці
