Mineral — The Power of Failing (1997) Не альбом, а удар кув | Heartbreaker Station
Mineral — The Power of Failing (1997)
Не альбом, а удар кувалдою по колінній чашечці.
Коли мені хріново, в моєму арсеналі є хороших 60 гігабайт сумного музла на старенькому айподі. Нещодавно він здох; жорсткий диск видно не витримав і впав під вагою років і децибелами мінорів.
Без особливого бажання почав завантажувати музло на телефон. «Альбоми першої необхідності» - думаю я і вже друкую The Power of Failing в пошукову строку.
The Mineral — класичний емо бенд першої хвилі, коли справа доходить до описів. Коли ж діло доходить до прослуховування - вас нищать. У хлопців немов втрачене відчуття балансу, збитий акселерометр і відсутня емпатія до слухача. Барабани і бас взагалі можна вписати в список знарядь дроблячої дії; вони переповнюють нутрощі, місять сотнями ударів десь зсередини. Вся ця ненависть і безсоромність тримається на відмінному відчутті власного ритму, каскаді переходів, наближення яких доноситься десь на півквадрата раніше самого удару.
Цікаво те, що майже кожен трек на альбомі має перспективу на своєрідну «хітовість», якщо так взагалі можна сказати про хардкор. Примітивна поезія перекривається експресивною, майже релігійною подачею; зі стандартного набору гітара-гітара-бас-барабани вижимаються усі соки. Після мажорної відкривашки «Five. Eight and Ten» Mineral видають один з найпотужніших снарядів арсеналу — хардкор драму «Gloria». Тут ледь чутно ноти, єдиним орієнтиром цієї какофонії лишається голос, який не завжди пробивається через невпи…
Хоча знаєте? Хрін я це поясню. Як цей трек, так і «Slower» чи «Parking Lot». Мені просто хочеться ридати на них. Падати на коліна посеред вулиці, поки цей шторм емоцій не пройде. Я втомився описувати. Я хочу відчувати, і Mineral змушують відчувати.
Кінець рецензії.
