Ті, що прийшли з пекла, думають собі, що їм може допомогти ще | Андрій Іллєнко || офіційний канал ✙
Ті, що прийшли з пекла, думають собі, що їм може допомогти ще більше обстрілів, більше мін, більше бомб: вони рівняють Зайцеве будинок за будинком, навіть незважаючи на присутність корінних мирних місцевих жителів, вони спалюють і розносять на друзки нащ штаб, а потім роблять це ще раз, і ще раз, і ще раз. Гине Фін, перший командир нашого роти, гине Ствол… Але ми не відходимо і не здаємо позицій. Ніхто не відходить, а ті, хто командує, практично ще ніколи й не спить.
Не спить Альпініст, який вночі виходить чортів «кошмарити», а вдень під вогнем постійно курсує між позиціями, когось приводячи, або виводячи, і тільки інколи заходить у підвал, знесилено падає на крісло біля входу і проказує:
– Знову під мінами стрибав, як зайчик, набридло вже.
Не спить Прометей, який вночі заводить на СП-шки нові групи і виводить старі, постійно тягає під обстрілом поранених, сидить на спостереженні з «радєйкою» на виході з нашого укриття і якого, зрештою, спільними зусиллями вкладають трохи полежати, бо вічний двигун ще не винайдено на цьому етапі розвитку людства. Боєць, який його змінює на варті, спускається вниз, аби взяти цигарки – і за три секунди прямо перед входом з шаленим гуркотом підноситься стовп вогню. Вихор осколків пролітає над головами у всіх. Підвал наповнюється димом, з якого долинає чийсь спокійний голос:
– Танчик, це він.
«Точно, танчик», - подумки погоджується боєць, який спускався за цигаркою, потім повертається на своє місце і піднімає з нижньої сходинки «радєйку», яку скинуло вибуховою хвилею.
А ще ті, хто в укритті, ходять на СП-шки: не ходити туди не можна, бо фланг практично оголений, і можуть обійти з тилу, а тоді біда. На СП-шки, багато з яких мають романтичні назви на кшталт Божевільні і Психи (бо тільки такі люди туди і зайдуть, нормальні обійдуть ці місця десятою дорогою) ходять зовсім усі, бо бійців вже майже немає. Закінчилися з об’єктивних причин.
Мороз, який став командиром 6-ої роти після загибелі Тихого і який прийшов на наше Море, нашу незнищенну позицію, наш підвал, наш сховок, наш палац, ранком того дня, коли біля нього почався «адскій замєс», теж заступає на СП Психи: спостерігає крізь зеленку за флангом, звідки можуть атакувати, копає під обстрілом якесь укриття, бо 120-ті постійно з металевим свистом проносяться над головою.
Вони летять на цей наш підвал, летять тепер уже вдень і вночі, і так само вдень та вночі на підвал заносять поранених з СП-шок, а на зміну їм виходять інші. Бо ми не полишаємо позицій, ми не відступаємо.
Зрештою, ті, що прийшли з пекла, вирішують, що ми гарантовано мертві, бо вже скільки всього на нас скинуто, і де ж ми можемо ховатися, там по всій землі тільки шар розбитої цегли? Вони знову роблять спробу зайти до нас своєю піхотою – і знову отримують по повній, і знову, відповзають, волочачи за собою криваве шмаття. Лис приносить на наше Море два «калаша» орків, яких він завалив: на прикладі одного з них – колорадська стрічка.
Потім у короткій перерві між обстрілами, ти ідеш разом з Лисом принести трохи води, бо у бійців на Морі від спраги вже пересохло і піднебіння, і губи. Коли починаються опади 120-х, ти ховаєшся разом з ним у «зеленці» і під вибухи снуєш непоквапну балачку про історичний факультет Донецького університету, на якому Лис навчався до 2014-го, коли пішов на фронт, про його професорів, про весь український світ цього міста, який ця мерзота вбила, але який у пам’яті Лиса і подосі живий. І тебе раптом серед гуркоту і вибухів починає огортати хвиля невимовної радости від того, що ти зараз із цими людьми разом, разом з усіма тими, кого тут названо і кого не названо, і що, певно, таким по-справжньому щасливим ти вже давно не був.
Ми відстояли все, ми відстояли Море, ми відстояли наші позиції, ми нічого не здали оркам і все передали наступній ротації. А потім, брудні та подерті, з поганим запахом від кожного і дратівливим настроєм усіх, з нашими ранами, контузіями, головними болями, ми повернулися в тишу. Тишу імені Тихого, імені Фіна, імені Ствола… І принесли з собою те, що ми ніде й ніколи не кидаємо, носячи всюди, як зброю і БК.
