Ранком 10 серпня ті, хто прийшли з пекла, вирішили, що ми вже | Андрій Іллєнко || офіційний канал ✙
Ранком 10 серпня ті, хто прийшли з пекла, вирішили, що ми вже достатньо мертві або налякані. Всюди шквальний вогонь, прихід за приходом, земля гуде від безперестанних розривів 120-х. Московити запускають «горинича», який випалює на своєму шляху все живе і неживе, і заходять на одну з наших флангових СП-шок.
Резервів уже ніяких немає, як, зрештою, ніколи і не було, і на допомогу бійцям кидається наш комроти Тихий разом із Яном.
Але позиція вже захоплена і Тихий гине. Гине людина, яка була з нами всюди, яка виходила звідти, звідти живим вийти було не можна ніяк, людина, під автівкою якої підірвалася міна, а ця людина просто вийшла з неї, обтрусивши зі свого одягу попіл, і посміхнулася до хлопців приязною, завжди трохи сором’язливою посмішкою. «Тихий, ти безсмертний», – кричали тоді йому наші…
Але ми вистояли 10-го: під вечір розвідка нашого батальйону, бійці Скіфа, наші мінометники, наші дронщики – Лакі, Тракторист, Бургер... Наш завжди життєрадісний Бургер, який полишив далекий Ізраїль і приїхав сюди, аби оборонити від тьми і рідні йому по-європейському витончені та гонорові Чернівці, і цілу країну свого серця.
Усі вони зробили неможливе: у контактному бою, якого русня завжди боїться, бо там, очі-в-очі, ворога було вибито з позиції. Він утік, залишивши свої трупи, як непотрібне сміття. Ця перемога щедро оплачена кров’ю: крім смерти Тихого, це ще і тяжке поранення Чайника, який більше 10 годин був засипаний землею після прямого влучання у бліндаж, і який вижив, попри все, і тяжке поранення Стрелка…
Москалі починають сатаніти: як і чому ми не тільки живі, ми кладемо їх у землю, відділення за відділенням? Світанок 11-го 6-та рота зустрічає вже на практично зруйнованих позиціях. Потоком починають іти 300-ті: Макар, Джордан, Яша, Вандам, Ренко… Ми перегруповуємося – і знову не даємо їм прорвати фронт.
…Але це було давно, не знати скільки часу відтоді минуло, а тепер у нас це укриття, перетворене на КСП із позивним Море, шпиталь, бомбосховище і все, що завгодно. На вході боєць, який сидить на «радєйці» і спостерігає, аби не обійшли з тилу, за 5-6 сходинок нижче – завжди вільна металева койка, на яку покладуть чергового пораненого. У тому, що 300-ті будуть і будуть, не сумнівається ніхто, бо, здається, саме повітря над підвалом просякнуте осколками. Пораненого забере наш «медевак» – у ті короткі не хвилини навіть, а секунди, коли прильоти трохи вгамуються. На вибухи ніхто вже не зважає, вони стали просто акустичним тлом, звичним і буденним.
Під час особливо потужної канонади до підвалу заскакують дві місцеві собаки з кумедними цуценятами, які повсюди бігають за нами. Якщо випадково у темряві – а там завжди темрява, ніякого світла давно немає, бо наш генератор «накрився» після обстрілу, наступиш комусь на лапку і почуєш жалібне скавуління – неодмінно отримаєш цілий хор докорів:
– Уважніше, дивіться, будь ласка.
"Чому в критичних ситуаціях чотирилапі завжди в пріоритеті?" – міркуєш собі. Але на довгі роздуми часу не маєш, бо падаєш на койку, завалену зброєю, броніками, розгрузками, закривавленим шматтям, розкритими аптечками, з яких тільки-но витягали бинти для перев’язки пораненого, і намагаєшся хоч на якусь годинну відключитися.
Лежати дуже мулько, і, піднімаючись, ти розумієш чому: під спиною – мішечок із розсипухою патронів 5,45, які наготували для бою на випадок прориву русні. Поряд на таких же завалених РПС-ками і «калашами» металевих койках у повній снарязі відпочивають ті, хто вночі вийдуть «кошмарити» орків. Компас, Йог зі своєю незмінною «ружбайкою», Вікінг, Шнур, Буддист, Жека, Скорпіон, і ще, і ще… Вийдуть до наших окопів, до наших старих позицій, і насиплять зі всього, що мають.
А потім русня знову буде отетеріло розмірковувати: звідки, із яких підземель на позиціях, де вони давно і по кілька разів усіх убили, з’являються українські бійці і ввалюють їм.
