Я досі не можу заплакати. Тиждень. Тиждень Україна у вогні. | Катя. Вино. Кіно. Розмови
Я досі не можу заплакати. Тиждень. Тиждень Україна у вогні. Я спілкуюся з величезною кількістю людей, які ставлять на рейки всі можливі та неможливі сили та засоби, яки допомогти тим, хто цього потребує.
Дякую всім тим, хто небайдужий. Хто витрачає свої сили для того, або боротися проти тих, хто прийшов нас вбивати.
Не вистачає слів, як я пишаюся нашим військом та волонтерами. Тими, хто не тримаючи в руках зброю, б’ється на інформаційному фронті, кіберфронті, або будь-якому іншому. Це щастя, що нам є за що боротися.
Тепер особливе значення мають всі спогади, дії та слова.
Коли я була малою тато навчив мене одній грі, я була зовсім мала, мабуть, тільки почала говорити. Це було питання - відповідь, а звучало це десь так:
- Хто наші вороги?
- Москалі
- А що вони хочуть в нас забрати?
- Сало, м’ясо, ковбасу та Чорноморський флот
Я не сильно розуміла про що це, ну спочатку
А тато так тішився)
Все це було ще на початку 90-х. І в нас вдома завжди був український прапор. І я завжди знала в які країні я живу, яка моя рідна мова, хто і чому може прийти сюди з війною.
В лютому 2015 року тата мобілізували, він був на Донбасі, він був начмедом батальйону. Зараз він в тилу, ходить на роботу в лікарню, яка готується за потреби приймати поранених (хоча профіль цієї лікарні взагалі інший).
Моя мама теж військовозобов'язана і теж лікар. І теж ходить на роботу, бо людям потрібна допомога в будь-який день та час.
Ми всі вдома. Ми всі на своїй землі.
