Катя. Вино. Кіно. Розмови

2022-08-02 10:07:44 ​​Це знову сталося. Знову найкраще, що могло зі мною статися.
Я на роздоріжжі, своєму черговому роздоріжжі. Попри війну, попри страх, попри розчарування. Я знову обираю.

Я серед купи інших ухвалених мною рішень я обрала саме цю книгу, саме для себе, саме на зараз.

Її хочеться описати як бабусин солодкий вишневий компот, а потім як тягучий густий червоний Мальбек.

Останні кілька десятків сторінок я думала, що кожне оповідання тут як напій. Як той самий компот, як чай, кава без цукру, якийсь підлітковий шмурдяк, шот з абсентом в нічному клубі, темне пиво в пабі та хороше сухе червоне вино.

А ще ця книга пахне річкою, вона огортає теплом серпневого вечора і травневим ранковим туманом.

Тут смішно, сумно, іноді дуже несправедливо.

Але остання фраза пришвидшила моє серцебиття.

Чудовий текст. Він про життя.

Але я точно читала його саме для цих кількох слів.

«Кладу телефон в кишеню. Розмови нічого не важать».
Сергій Осока «Три лини для Марії». Відкрити / Коментувати

2022-07-27 10:02:22 ​​Нарешті! Я прочитала книгу, яку відкрила за пару днів до 24 лютого. Для мене це важливо, бо читання – це моя втеча від реальності та від всіх зовнішніх подразників.

Перші два місяці читання здавалося якимось втраченим вмінням, але мене рятували вірші. От поезія реально допомагала рефлексувати.

Далі потрохи цю пружину відпускало і по пару сторінок в день я таки дочитала книгу «22: Містичний випадок на Вознесенському узвозі в Києві».

Це історія художника Леся Лозовського, який вчився в Нарбута, Бойчука, Меллера, Олександри Естер. Товаришував з Петрицьким, Курбасом та Семенком.

Але пережив абсолютно страшні часи тут. Це 1917 – 1922 роки. Власне 1922 року він помер, за дивних обставин, коли йому було 22 роки (але це зовсім інша історія).

У 1917-1922 роки влада в Києві змінювалася якусь дику кількість разів. По книзі мені здалося, що найгірший момент – це коли прийшли війська Денікіна. Це який абсолютний жах і терор.

В цей момент всюди був холод, голод, страх та смерть. Ніколи не було до кінця зрозуміло хто ким є. Люди були виснажені.

Але оця дивна іскра завжди лишалася. Лишалася з Нарбутом, який постійно знаходив собі роботу, в Бойчука, який стояв на своєму, в Курбаса, який в якийсь момент переїхав з трупою в Білу Церкву і ставив там «Макбета».

Звісно і в Леся Лозовського, але з ним інша історія.

Найбільше мене вразило те, що вони знаходили час на себе, на мистецтво, на розмови «про високе». Ну а майстри вчили своїх учнів. Не перериваючись. Створена на початку Українська академія мистецтв, де працювали Михайло Бойчук, Василь та Федір Кричевські, Олександр Мурашко та Григорій Нарбут в якийсь момент перетворилася на квартиру, де Бойчук зустрічався зі своїми учнями…

Поки я читала, я думала про те, що немає нічого дивного в тому, що життя так швидко повертається у наші звільненні міста. Це наша історична пам’ять. Це було з нашими попередниками не одне покоління, ми все одно поверталися.
…..

Київ важко було здивувати ходою – це тоді демонстрували всі: від футуристів до членів спілки тверезості.

Тільки цю цитату залишу. Хто знає Київ той знає, що все так і залишилося. Відкрити / Коментувати

2022-06-07 19:30:45 ​​Не знаю, як це працює, але мені подобається. От чистила "нотатки" – знайшла це. За яких умов і коли я це писала – я не знаю. Але взагалі, наче і не я. Хай зберігається тут. Для цього і існує цей канал

Слово чи дія
Реакція…

Рефлексія

Усвідомлення болю
Та скільки?

Скільки треба

Перша спроба –
До долу

Підлога

Підійматися, це не те
Живи наче нічого не треба

Знову

Ще сильніше
Воно?

Не те

Просте, легке
Поспішаєш – плачеш

Знову не так

Давай, вставай
Знову тягни

Вгору Відкрити / Коментувати

2022-05-29 17:44:19 ​​Сьогодні день Києва.
Вочевидь це дуже особливий день.
Ми разом вже 8 років. І це було найкрутіше моє рішення.
Я приїхала з валізою, щоб залишитися тут. Сіла в тролейбус і проїхала свою зупинку, а потім тягнула її бруківкою до свого нового житла.
Я так люблю книги, пісні та історії про Київ. Про його вулиці та двори.
Це місто тисяч історій, тисяч життів, десятків мільйонів людей.
Вже понад півтори тисячі років.
Моя історія одна з них і я цьому дуже тішуся.

Тут є відео з гуртом, який теж про Київ, про його настрій та те, як його відчувати.
Enjoy Відкрити / Коментувати

2022-05-28 20:55:28 Так цікаво виявляти в собі щоразу щось нове.

От, наприклад, я ніколи не думала наскільки сакральні для мене мої Скіфські баби біля історичного музею в Дніпрі.

Вони пережили на цих землях стільки і стільки всього містять їхні камені.

Вони дивилися на цей світ, це небо, це зорі, це хмари у всі часи.

Вони були тут вічність. Їх знаходили на городах, коли копали вигрібні ями, коли зривали снаряди часів Другої світової війни.

Вони пережили всі ті часи про які ми тільки чули.

А тепер їх заховали за мішками з піском.
Як все приберуть – я поїду і обійму їх всі.
Мої Скіфські баби. Відкрити / Коментувати

2022-05-23 21:01:56 Напитися часом в якому ми є,
Забутися разом з тисячами хмар.
Тримати за руку сотні примар –
Так робимо світ, який тільки наш.

Ми в прірві події і тисяч гармат,
П’ємо цю каву із десятками нас,
Тут бути так просто, один тільки шанс
Секунди, хвилини, години в анфас

Немає зайвих надій та прикрас
Бо кожна мить, вона тільки раз
У цьому тайфуні я слухаю джаз
І подумки бачу свій Монпарнас

23.05.2022 Відкрити / Коментувати

2022-05-16 20:13:46 ​​Говорити про мистецтво завжди можна тільки широко, ну або бути глибоким фахівцем. Це я так вважаю.
Але говорити про мистецтво в принципі - це дуже важливо. Особливо зараз. Особливо з тим, хто документує війну. Мені пощастило, я потрапила в майстерню-бомбосховище на розмову до Олега Тістола та Андрія Зелинського.

Я хочу, щоб всі мали доступ до таких розмов, тому і роблю ці свої відео.

Тож запрошую, заходьте, дивіться.

Дякую, що ви тут Відкрити / Коментувати

2022-05-05 22:40:17 ​​Тут і зараз кожен перебуває у своєму власному особливому стані.
Я не хочу ні з ким говорити, нікому нічого пояснювати, не хочу, щоб хтось мені щось доводив.
Я хочу взяти життя під свій власний контроль.
Я не знаю наскільки поетичне моє сприйняття реальності. Чи достатньо його для того, аби надавати якогось сенсу тому що я бачу і чую навколо?
Зараз все до чого торкаєшся – це джерело історії, життя та смерті.
«Я хочу взяти своє життя під свій власний контроль». Як це смішно зараз звучить.
Особливо, коли лежиш в ліжку в одязі, притискаєш до себе кота, слухаєш як працює артилерія і думаєш: «Будь ласка, тільки не по нас».
Я можу бути де завгодно, але я хочу бути тут. Бути в себе вдома.
Я хочу це пережити так, як зможу. Я пройду ті випробування, які маю пройти не більше і не менше.
Я хочу сама ухвалювати рішення.
Тисячі текстів і фільмів про війну. Тисячі фото і хронік. Тисячі поламаних життів. Були, є і будуть.
Світ ніколи не буде справедливим для тих, кому в будинок прилітає ракета. І не треба про це просити.
Я і не прошу.
Тут має бути займенник «Ми», але я напишу «Я». Я сама з собою.
І найважливіше в цьому те, що я залежу тільки від двох найрідніших для мене людей, а з ними мені домовитися найпростіше.
І я щаслива.
Про війну написано так багато. І все те що написано – правда. Але правдою це буде недовго. Ракета в асфальті на Дорогожичах в Києві – вже легенда, а легенда – це поле для інтерпретацій.
Я не хочу їх чути і бачити. Мені не цікаво.
Реальність стала двох видів – або дуже яскрава, або чорно-біла. Межі немає.
Я є.
Спочатку життя поділилося на «до» та «після» 2013 року.
Тепер ще раз на «до» та «після» 2022.
Я не маю до цього сентиментів. То було життя, яке було. А тепер нове, таке яке є.
От зараз через понад 2 місяці від нового відліку я знаю, що хочу залишити щось до чого можна буде звернутися потім.
Акт творення – сакральний. Для мене саме в ньому суть. І зупинити його може тільки кінець життя, але про це зараз не йдеться. Відкрити / Коментувати

2022-05-03 10:19:49 ​​На моєму каналі вийшло нове відео про #наші 1920-ті. Це дуже цікава тема, як на мене, бо ми знаємо про ці часи дуже мало. Мені дуже подобається теза про те, що ми звикли митців цього часу називати «Розстріляним відродженням» і говоримо про те, як їх знищили і практично не говоримо про те, що вони зробили і як жили. Тож я беру це собі на озброєння і буду про це розповідати. Ця теза не моя, я її почула від літературознавиці Ярини Цимбал, яка як раз цією темою і займається.

У відео є її коментарі, без них воно було б не таким цікавим, а ще різні фото та відео з тих часів.

Я працювала над ним тиждень, щоб максимально коротко і змістовно почати, тож це відео-вступ, далі буде більше про наші 20-ті. А поки запрошую на канал) раптом ви не підписалися – буду вдячна, на коментарі буду відповідати, дуже ціную вашу підтримку! Відкрити / Коментувати

2022-04-21 16:17:23 ​​Хвилюючий момент!

тепер є ютюб-канал «Катерина Супрун»
насправді я дуже хвилююся, і хочу щоб це був той контент, який буде максимально цікавий та корисний.

Ми маємо стати собою і розуміти ким ми є. Я саме це ставлю собі за мету. І, до речі, вже домовляюся про наступний запис!

Раптом ви ще не бачили – підпишіться, будь ласка ;) Відкрити / Коментувати