Індикативне планування. Частина ІІ. В певному сенсі в цьому п | Konkretyka

Індикативне планування. Частина ІІ.

В певному сенсі в цьому пості я повторю основні позиції «індикативного планування» (далі - ІП), які ми повинні пам'ятати, щоб вже в статті ознайомитись із результатами практичного застосування цього методу.
Для початку звернемось до Джеффрі Врейза, який ще у 1990 році намагався розрахувати модель, яка б оцінювала вплив ІП на виробництво. Однак не сама модель нас цікавить, а класифікація «ІП»:

Індикативне планування знаходиться десь між заполяр'ям ринкового механізму (…) та виключно командним механізмом з усевідаючим спеціалістом з планування [1].

Тобто ми можемо точно сказати, що ІП спирається на значне втручання держави. Фактично, це є регулювання економіки, але більш продумане, ніж класичне радянське планування.
З'ясувавши, що перед нами метод, підконтрольний державі, ми можемо перейти до прикладу з його роботи. Візьмемо за зразок Корею та роботу написану доктором Джоном Макманусом, в якій він демонструє як працювало ІП в Кореї:

П'ятирічний план (1962-66). (…) Його мета полягала в тому, щоб змістити акцент на стратегію стимулювання промислового зростання і просування експорту в ключових секторах, таких як електроніка, суднобудування та автомобілі. Пріоритети були такі:
- Збільшення видобування електроенергії;
- Збільшення сільськогосподарського виробництва;
(…)
- Поліпшення платіжного балансу через розширення експорту;
- Стимулювання науки, інновацій та технологій.
Протягом 1960-х років адміністрація активно просувала експорт за допомогою різноманітних стимулів для експортерів, зокрема фінансових. Спочатку ці стимули були недискримінаційними в тому сенсі, що всі експортери з високими експортними показниками мали право на них, незалежно від їхнього сектора економіки. Зростання товарного експорту був винятковим і перевершило всі очікування. [2].

Я навмисно додав таку велику цитату, бо вона повністю розкриває механізм роботи ІП. Щоб закріпити цей принцип, введімо спрощену послідовність:

1. Уряд (плановики) формує напрямки розвитку економіки на 5 років, вказуючи конкретні цілі: як-от збільшити випуск певних товарів або побудувати потужності для створення нової індустрії.
2. Уряд повідомляє бізнес про цілі й додає до них не тільки гарантовані державні інвестиції в сектори економіки (енергетика чи інфраструктура), але й конкретні фінансові стимули у разі не\досягнення бажаного результату. Звісно, паралельно можуть розвиватись й решта державних програм (освітні тощо).
3. Уряд разом із бізнесом запускають процес економічних перетворень через власні або спільні інвестиційні програми.

Однак варто розуміти, що вибудовування такої системи є надзвичайно складним завданням і потребує високої кваліфікації плановиків і, найголовніше, щоб сам уряд мав довіру бізнесу.
В самій статті я буду детальніше говорити про результати ІП в Кореї. Але ми не будемо зачіпати моделі чи питання впливу на рівновагу в економіці чи в окремих індустріях (теорія рівноваги). Головна ідея - все-таки розглянути результати цих планів та взаємодію уряду із бізнесом.
Зазначу, що діяльність Пака Чон Хі знищила в Кореї економіку ренти (в Україні вона процвітає) і поставила державу на рейки інновацій, саме тому сьогодні Корея продає топову електроніку та навіть тактичну оптику.
Стаття буде доступна у вівторок-середу, як завжди, реченець я пролетів.

Джерело:
1. Jeffrey Wrase. Indicative Planning: A Direction for Theory. 1990.
2. Dr John McManus. Innovative Economies South Korea a Model of Economic Modernity. 2018. P. 6