Марія Заньковецька з-за куліс Виносила сльозу одну-єдину, Щоб | Освітня Криївка

Марія Заньковецька з-за куліс
Виносила сльозу одну-єдину,
Щоб не залить, а освітить людину.

Вона сміялася — сумна й слаба.
Той сміх у пана обертав раба,
А пана — в сміття, лахами прикрите.
Боління темне і несамовите,
Глухі плачі, ридання й дзвони стріх
Вона ховала в свій печальний сміх,
Благала в зали за важкі митарства
Для наймички не співчуття, а царства!

Театрів імператорських льоди
Крушилися. Там перші три ряди
Сиділи, наче айсберги розмоклі,
Там падали заплакані моноклі
(І кожен подумки у список свій
Її ім’я заносив між повій!),
Її сльозу пустих очей морозом
Ловив монарх, на радість малоросам.

На неї дивувались мужики,
Як скиби, пролягали їх думки
Під ноги босі на селянській сцені.
Безмежні ниви, чорні і студені,
Та з них вона, мов сонце навесні,
Видобувала кільчики ясні —
Пломіння людськості, що землю гріє,—
Благословенна ти в жонах, Маріє!

Схотів творець утерти піт з чола
Хустиною, що сяяла й цвіла
В її руках, що огортала плечі,
Розп’яту душу гріла в холоднечі
Купецьких поглядів... І ось вона
Свої натхненні крила з полотна
Шовкового кладе на божу втому —
Чарівну хустку віддає Толстому.

Жадає світ полинути в світи,
І прагне геній генія знайти,
Свою подобу в ньому розпізнати.
А та хустина — то сестра і мати,
Завмерле слово, вилинялий плач,
У темноті — знамено й посвітач,
Вона, як небо, вічне і безкрає,
В дощах не гине, в сонці не згорає...

Не бачив я зорі, але вона
Живе в мені, як сяйва дивина,
Що ллється в душу невідомо звідки,
Натхнення від фальшивої позлітки
Увільнює й опалює слова
Вогнем свого незримого єства,—
Так, ніби в труднім серці — не в музеї —
Палає хустка матері моєї.
1961 ( Дмитро Павличко )