5:06 я раптово прокидаюсь. не розумію чому. інстинктивно беру | cimetière

5:06
я раптово прокидаюсь. не розумію чому. інстинктивно беру в руки телефон. звичка перевіряти новини щоночі з‘явилась у мене нещодавно. до будильника залишається чотири години. я думаю: «зараз все швиденько чекну, впевнюсь, що все гаразд і порину в солодкий сон»

лице путіна на весь екран з одним коротким реченням: «Росія розпочалала воєнне вторгнення в Україну» титанічною силою підіймає мене з ліжка. сон знімає як рукою.
в той же час сусідці по кімнаті телефонують батьки.
друг стукає в двері.
туман.

5:10
я збираю речі, безцільно крутячи в руках футболки та штани. витягаю рюкзак, скидаю туди шкарпетки, стримуючи внутрішній тремор. на фоні чую сльози, тисячі питань, що зливаються в звукову какофонію. щосекунди перевіряю новини.

5:20
прокинулось пів гуртожитку. біг, шум, шурхотіння курток.
ми знаємо: на лівому березі чули та бачили постріли. вирішуємо евакуйовуватись в підвал.

5:43
усі напоготові. ми слухаємо проповідь комендантки, складену з фраз: «по тєлєвізору нічєго нє пєрєдавалі». вона налякана. отримуючи від нас телефон з чіткими повідомленнями від надійних змі про те, що відбувається тут і зараз, замовкає. відчиняють підвал. перед нашим заходом туди я, в присвітанковій темряві, вдивляюсь в очі подруг. запам‘ятаю ці кадри назавжди: чорнота, біль, страх.

6:11
я щосили тримаю себе в руках, намагаюсь не піддаватись паніці. знайшла у підвалі-«бомбосховищі» невелику тумбу, облюбувала її і, сидячи на цьому саморобному троні, жартувала про путіна та його недовійська.

6:43
світає. ми починаємо виходити на двір. люди з вікон сусіднього будинку виглядають, я відчуваю хвилювання всіма фібрами тіла.
слухаємо про введення воєнного стану від змарнілого за ці дні Зеленського. приходить повідомлення, що навчання скасовується. розумію, що пропущу пару з акторської. сумую. зараз це мені здається чи не найбільшою проблемою, абсурд!

6:57
все тихо. розбурхані емоції вщухають. ми вирішуємо залишатись в Києві, сподіваючись на .. мир.
чую тисяча й одну розмову про те, хто й о котрій відчалює на рідні землі. впевнена, що залишатимусь в столиці до кінця і збираюсь, разом з іншими, повертатись в гуртожиток: видихнути, поснідати, повернутись до нормального життя.

7:05
зрозуміла, що термін «нормальне життя» на найближчий час треба викреслити з лексикону: заволали сирени. раз, другий, третій. ми організовуємось і повертаємось в укриття. новинні пабліки розриваються — обстрілюють наші позиції, окуповують міста. лаюсь про себе, жартувати на троні більше не хочеться.

7:32
опісля недовгого часу в підвалі наважуюсь подзвонити батькам. о 5тій ранку тривожити їх я не хотіла, та й сенсу в цьому не бачила.
батьки в шоці.
я вперше відчуваю розпач.

8:49
вже в гуртожитку, зібравши валізи, поговоривши зі всіма сто з лишком разів, вирішую їхати додому. внутрішній годинник збився: по відчуттях - як мінімум третя дня. паралельно із (до)збором речей читаю новини з фронту. кожна людська втрата невимовно стискає серце, витискаючи з нього все. прислухаюсь до кожного звуку. лячно.

9:35
усі роз‘їзджаються з швидкістю світла, на вокзалі довжелезні черги й ажіотаж - так, принаймі, кажуть ті, хто там знаходиться. вирішуємо, все ж, перечікувати в Києві.

9:50
обстріли були чутні по всій території держави.

10:13
вийшли з Богданом зняти гроші та купити води. помітили долар ціною 35 грн в обміннику. довжелезна черга до банкомату, в котрій ми стратили близько години, не подарували бажаної готівки — термінали працювали з перебоями. чекаючи, дослухаюсь до усіх стуків трамваю. мені щоразу здається, що це безпілотники або винищувачі.

11:07
повертаємось до гуртожитку. намагаємось приготувати обідо-сніданок, аби хоч трохи додати собі енергії. шмат не лізе в горло. телефон наче приріс до моєї руки - я моніторю новини. паралельно читаю повідомлення одногрупників. особливо хвилююсь за подруг в дорозі. деякі з них через вікно бачать танки або снаряди.

далі все скомкалось в кашу.
хочеться спати, п‘ю каву, котра не п‘ється, п‘ю чай, воду, лежу, мені холодно, мені спекотно, мені страшно. я нервова, я кричу, я не можу слухати музику, не можу чути стуків.