фрагмент із книги: .... Голос був не надто жорстким, а радше | Життя літератур

фрагмент із книги: .... Голос був не надто жорстким, а радше ще юним, і я не йняв віри, що хтось із таким ніжним голосом може бути таким лихим… Хоча сповідувати не легко, і ніколи не ясно, хто грішніший, той, хто сповідує, чи той, хто сповідується. Може, самим гріхом є називання того, що має бути замовчане? Може, гріхом є спонукання такої розмови, що розбуджує таємні ділянки душі? Може, треба було б робити навпаки – сповідувати не словом, а мовчанням. Той, хто приходить у сповідальню, мав би просто мовчати, і самим тільки жестом, своїм приходом, виказував би згоду на те, що його треба розгрішити, випустити з ув'язнення його сумління.
– О, я насправді дуже хотів говорити, хоч і не міг. Мені хотілося запитати: “Хто ти? Чому у тебе такий гарний голос? Який ти з лиця? Звідки ти? Хто тебе навчив говорити так повільно і лагідно, так вибачливо і ніжно?” Я думав: якби таким голосом допитували злочинців, вони б відповідали на всі питання без тортур, бо такий голос – це вже мука. Мука від краси, від її близькості і недосяжності. До гарних рук можна припасти в цілунку, гарне тіло можна обійняти, навіть ударити, але що робити з голосом, який неможливо побачити? Він як музика, яка гине у мить народження, і ніщо не поверне її миттєвої краси, вона розбивається об повітря, як венеційський кришталь об камінну підлогу, і друзки розлітаються навсібіч, і ранять серце, протинають його наскрізь.
– Паже, ти так говориш, а сам, може, і не знаєш, які я чув голоси. Але найстрашніше було сповідувати німих. Вони такі ж люди, як і інші, але вони не можуть сказати нічого у відповідь. Одного разу я сповідував когось, хто не мав мови. Він чи вона прийшли до сповідальні, і я відчував чийсь стурбований подих за тонкою сіткою, аж запинало трохи почало розгойдуватися. Хтось був винен, і хтось це добре знав. Але у чому? Я почав розпитувати, але у відповідь чув усе таке ж глибоке, схвильоване дихання. Що за гріх лежав на тій змученій душі? Які думки, які картини терзали те зболіле серце? Що воно хотіло і не могло мені передати? Я тільки спромігся зрозуміти, що мовчання по той бік перегородки були промовистішим, ніж слова, бо хтось прийшов до мене, аби я його розгрішив, знаючи, що в нього не стане слів, не стане мови, бо у нього їх немає, аби висловити все, що каменем придавило його груди. Я намагався підважити той камінь своїми словами, трохи відхилити віко тієї камінної могили, саркофагу тиші, але це не було під силу жодній людині. Тільки камінне, безмовне волання долинало до мене, благання про розгрішення від діл, яким не має назви, які не можна описати словами. Їх можна знати тільки, якщо ти стояв обіч безмовного діяча, безсловесного грішника, який не мав язика, але мав руки, які були сильні і здатні на багато лиха… Як і на багато добра.
– Кардинале, але чому ж добра? Що доброго міг зробити той, хто хоче покаятися у тому, що він зробив?
– Паже, а чи зле море? Чи добре море, коли воно бере собі те, що ми любимо, тих, кого ми обожнюємо, коли воно поїдом їсть кораблі із майном і моряками?
– Море не зле… Воно… безсловесне.
– От і я ж про те. Безсловесний не знає радості і суму, гріха і праведності. Тварини, море, дощ, захід сонця, усі вони не знають провини перед нами, бо не можуть говорити. А ми, що дали їм назви, відчуваємо провину, бо втрутились у їхнє потайне життя, коли їх називали… Але паже, ми так відбігли від того, про що починали, ніби нас віднесло якоюсь сильною течією убік. Чи радше вдаль…
– Так, ми говорили про те, коли я вас полюбив. Я пам'ятаю, коли я вибіг зі сповідальні, а потім і із храму, я пішов навмання дорогами міста, проминав паркани, високі стіни обійсть, з-за яких визирали високі старі дерева, і так безладно блукав уздовж каналів, дійшов до великої ріки, і човни у сутінках прослизали повз мене, сповнені тьмяних вогнів і непевних шепотів, постаті здіймали довгі весла, плюскіт води зливався із якимись обривками розмов… Розмови стікали із людських язиків, не лишаючи на них слідів, а вода, скапуючи з весел, не лишала ні сліду на на самих веслах. Вода верталась у глибини, тільки на мить виринувши із них, а слова вертались у тишу, тільки на