хвильку відхиливши запинало мовчання, яким покриті людські душ | Життя літератур

хвильку відхиливши запинало мовчання, яким покриті людські душі. Мовлене слово одразу стає минулим, а написане – майбутнім… І так довго стояв я на березі ріки, що вже запалася темрява. Неймовірною силою тягнуло мене назад до храму. І я плив ріками вулиць, ущерть залитими тьмою, намацував дорогу, як плавець намацує ногами річкове дно. Дійшовши, чи то радше допливши, я тихенько відхилив важкі ковані двері… І побачив у світлі лампад постать у багряному убранні, що вклякла на колінах перед олтарем і шепоче молитви, і той шепіт наповнював усю церкву ледве помітними хвилями… Я нестямився, як і сам упав навколішки, і, заплющивши очі, теж почав шепотіти Pater noster… Молився я так самозабутньо, що коли розплющив очі, то побачив, що постать у багрянці зникла… Чи може її й не було?
– Так, я пам’ятаю той вечір і ту ніч. Але що було далі? Ти ж не знав мене, ти не знав, яке у мене лице, навіть якщо і чув мій голос і бачив, як я чипів навколішки у холодному храмі.
– Я не бачив, це правда. Але я чув і знав. Я почав вас формувати із своїх слів і снів, щоб коли ви нарешті з'явитесь у моєму житті насправжки, у вас був надійний двійник у моєму серці, може, чимось кращий від вас справжнього, від вашого тіла і голосу, слів і смертності. Я почав народжувати в себе вашого близнюка, який би жив зі мною завжди. Я спав і бачив вас, хоча не знав, який ви..