На радості, що прийшло хоч якесь підкріплення, саперів люб'язн | Леся Литвинова

На радості, що прийшло хоч якесь підкріплення, саперів люб'язно запросили до себе в окоп, чекати, поки можна буде вибратися на базу.
Хай ручки не болять у того, хто копав. Кілька ходів і навіть кілька ніш, у які можна сховатись, якщо вже зовсім поливають.

"Зовсім поливати" почали майже одразу. Над окопом застигла ворожа пташка. Потім ще одна. Потім позицію почали розбирати на частини.

— База, база, дайте підтримку артою. Нас криють.
— Робимо, що можемо.Тримайтеся.

Ми тримаємось і рахуємо. На кожен постріл з нашого боку в зворотний бік летить 25-30 снарядів.
— Де в них, цікаво, снарядний голод? — спокійно цікавиться сивий чоловік поряд зі мною. Він, як і я, з Києва. Ми швидко знаходимо спільних знайомих, і нам комфортно поряд. Десь за дві години він загине. А поки всміхається й намагається пригостити мене снікерсом.

У рації чутно, як панікує хтось на іншому боці посадки. Вони бачать, як відходить ще один дружній підрозділ із флангу.

— Нас тут взагалі скільки?
— Ну, нас шестеро. А вас скільки зайшло?
-— Двадцять вісім. З них троє — сапери. У нас навіть бк із собою немає. Ми на розвідку йшли. Так, по парі рожків. Решта — саперні ніштяки, але тут вони не згодяться.

Пташка над головою висить низько, але немає кута, під яким реально дістати. Висунути ж голову — неможливо. В край бруствера летить стрілкотня, земля гуде від розривів.
— Ото вони щедрі... Чуєте? Це танчик. А вночі градами закидали. І птурів не шкодують по піхоті-то. Це ж які гроші зараз на нас витрачають... І не можуть не бачити, що нас тут три десятки людей з калашами. Цікаво: як ми звідси виходити будемо?
— Та ніяк, по ходу. Займаємо кругову оборону. Що там у кого лишилось?

Один за другим просто на бруствер кладуться постріли із СПГ. Вилізати нема куди — наш край посадки за лічені години викошений ущент.


...Спалах перед очима. Одночасно удар молотом по голові. На кілька секунд втрачаю свідомість. Приходячи до тями, бачу, що поряд лежать четверо людей. Один стогне, інші мовчать.
— Хімік, що в тебе?
Із сусіднього крила окопа чую його голос, але нічого не розумію, крім того, що живий. У вухах гуде. Картинка перед очима мерехтить.
Найближче — Влад. Засипаний пилюкою, в розколотому шоломі, по вуху тече кров. Намагаюся зсунути його з місця в нішу. Майже нічого не розуміє, але інтуїтивно відштовхується ногами, допомагаючи. Живий. Добре.

Ще двоє явно дихають і рухаються. Навіть матюкаються. З ними потім. Мел лежить на животі і стогне.
— Мел, ти мене чуєш?

Не можу сама до нього дотягнутися. Навколо навалено рештки рюкзаків, понівечені калаші, уламки гілок.
— Допомагайте. Ну! Хлопці! Не стоїмо. Переверніть його. Я не впораюся. Не стійте, бля, рухайтеся.

Перевертаємо на спину. Під ним калюжа крові. Броник мокрий наскрізь, кров на губах. І очі, які не можуть на мені сфокусуватися.
- Тягніть його в нішу. Треба броню знімати. Та посуньтеся ви! У вас максимум — легка контузія. Дайте йому шанс.

- Мел, дивися на мене. Говори, чорт тебе роздирай!!!
Знімаю броню, намагаємося розрізати одяг. Неушкоджена грудна клітина, але крові — відро. Я очима бачу, як він умирає. І розумію, що скоро доведеться сказати вголос "Мел — 200".
— Не кидай мене, - ледь чутно шепоче він мені.
Обіцяю добити просто зараз, якщо не припинить молоти дурню.

Нарешті дивом намацую дірку над ключицею, звідки б'є фонтан. Туди зручно поміщається палець. Тисну. Кровотеча зупиняється.
— Не сьогодні, Мел. Не сьогодні...

Решта розгублено дивиться на мої спроби. Влад усе ще не може прийти до тями.
— Хімік, викликай евак. У мене важкий. Чуєш?
— У мене теж. Надаю допомогу. Евак викликав.

Намагаюся знайти аптечку Мела — десь відірвана. Мій наплічник чи то розірваний, чи то заритий. Не можна так робити, але розпаковую свою аптечку — там на трьох вистачить.

— Дістаньте мені хтось гермостатики і бандаж. Дайте в руку.