Ніхто не розуміє, чого я хочу. Знову матюкаюся. Намацую сама, | Леся Литвинова

Ніхто не розуміє, чого я хочу. Знову матюкаюся. Намацую сама, розриваю зубами. Щільно тампоную отвір. Притискаю.
— Хімік, ти зі своїм сам упораєшся?
— Ні.
Чорт.... Беру Владьку за руку, кладу їх Мелу на рану.
— Тисни. Щосили. Ти мене розумієш?
Киває. Тисне. Молодець.
— Я повернуся. Тільки не відпускай.


Знов здригається земля навколо. Летить земля і щепки з дерев.
У сусідньому рукаві окопа Хімік намагається накласти турнікет сивому чоловіку, який пригощав мене солодощами. Той сидить, прихилившись спиною до стіни окопа.
— Кладемо. Я так не бачу. Ну! Давайте! Він важкий.
Хлопці рухаються, як зомбі. Але на крик і погрози реагують.

Чорт. Там не нога. Там розірваний пах. Краї рани навіть не бачу. Він ще живий. Дивиться на мене й ніби навіть усміхається. Леплю якусь дурню про "розповім потім дружині, що я тебе голяка бачила", поки зрізаю штани і труси, одночасно намагаючись затампонувати пахову артерію.. Вже бачу, що це марна справа, бо розірвані кишки. Але він усе ще живий і дивиться на мене. Навіть ковтає знеболення .
— Хімік, тримай тампонаду, мені Мела перев'язати треба. Як евак?
— Шукають.

Влад тримає гемостатик на рані так міцно, що я диву даюся, враховуючи, що він сам майже без свідомості.
— Бандаж. Я сама не накладу. Припідніміть його трохи. Давайте.
- Мелік, тримайся. Не спи, гадюка. Нам ще до еваку дістатися. Будь з нами.

Місце незручне. Два бандажі. Три бандажі. Ніби ок.
— Бігом усі випили пілпаки! Чого я нагадую?! І знайдіть аптечку Мела, запхайте в нього пігулки. Він ковтає. Води дайте запити. Я — до Хіміка.

Сивий чоловік лежить, дивлячись у небо. Хімік тримає тампонаду. Він бачить те саме, що й я. Перевіряю дихання і пульс. Невідомо кому кажу вголос: "Час смерті — 16:01"

В окопі лишаються четверо контужених, один важкий, один загиблий, двоє переляканих, але цілих, і Хімік. Перелякані несуть щось про "ми тут усі загинемо". Хімік спокійним голосом повідомляє, що якщо вони допоможуть винести пораненого, можуть валити разом з еваком. Це не його підрозділ. Їхнього командира вбито тільки що.

Нарешті можу подивитися Влада. Голова ціла, вухо розірване, критичних кровотеч немає, кінцівки цілі. Решта — потім. Неважливо. Рухатися можеш? Усе розумієш? Добре. В нас попереду купа планів. Пам'ятаєш? Хер ми сьогодні загинемо.

Оживає радейка. Евак виїхав. Чекати не буде. Дорога птуриться активно. Встигнете заскочити на льоту — забираємо важкого й контузії.
— Хлопці, швидко. В нас 20 хвилин бігом. Якщо пощастить. Перекладаємо на ноші. (Господи, дякую, що вони в мене є!) Кидайте все, що зайве. Нам — бігти.

Десь на краю свідомості з'являється думка, що за кинуту зброю ми огрібемо по поверненню. З'являється і зникає. Бо відкопувати її залишки, втрачаючи час, — це дурня. Головне — дотягти Мела. Іншого шансу у нього може не бути.

На виході з окопу ставлю Хіміку безнадійне запитання, на яке розумію відповідь і так :
— Може, ти з нами? Що ти зробиш один?
— Наказу залишати позиції не було. Я залишаюся.

Обіймаю його від усього серця. Мені соромно його лишати самого, але ми вже не бійці, а обуза.
— Чуєш, Хімік, я маю за честь служити з тобою поряд. Я хочу, аби ти це знав. Хай чим це закінчиться .
(Хіміка поранять у ту саму ніч. Зможуть евакуювати з розтрощеними ногами. Але позицію він утримає до заходу іншої групи.)

Ми йдемо по полю поміж прильотів. Уже не намагаючись падати й чекати. Бо: або ми встигнемо, або Мел помре. А я йому обіцяла, що це буде не сьогодні. Намагаюся підштовхувати тих, хто попереду, і контролювати Влада, який замикає. Він увесь час намагається втратити свідомість, але вперто рухається. Я вірю, що він зможе. Що ми всі зможемо.
Щільність обстрілу така, що здається, ніби ми біжимо крізь залізно-вогняну зливу й не зрозуміло, чому все ще живі.

До еваку ми добігаємо якраз тоді, коли він розвертається. Майже на ходу пхаємо ноші на сидіння, поряд сідає Влад. Дякувати Небу, він не бачить того, що бачу я: на моєму місці в кузові двоє "переляканих". Мені місця не вистачить.