«Записки Кирпатого Мефістофеля» Володимира Винниченка Володим | Домовик з редакції «Базікало»

«Записки Кирпатого Мефістофеля» Володимира Винниченка

Володимир Винниченко — український письменник, художник, революціонер, і в розквіт свого революційного періоду очолив Директорію УНР у 1918-му році разом із Михайлом Грушевським: і всі чотири універсали — це творіння Винниченка! А ще він написав «Федька-Халамидника», якого усі проходять в школі (і плачуть).

І хоча цей роман не про революційні ідеї, головний герой Яків Михайлюк (або «Кирпатий Мефістофель», як його називає коло приближених друзів) — колишній революціонер. Так як ми йдемо по сюжету, споглядаючи на події через свідомість Якова, ми можемо зрозуміти його роздуми, філософствування, ідеї, якими він переймається: і про революції, і про сім’ю, і про нерівність у суспільстві.

Цю книжку потрібно читати і одночасно усвідомлювати час, у якому вона була написана. Бо якщо «Мефістофеля» читати як звичайний роман, написаний сучасником, можна не помітити нічого дивного. Що можна сказати про такого головного героя? Ну, напевно, що він типовий чотирнадцятирічний дедінсайдик, якому потрібна допомога психолога, щоб позбавитися від внутрішніх комплексів? Яків шукає продовження себе у своїй сім’ї, синові (або синах, яких зробив у різних жінок), хоче володарювати долями інших і маніпулювати людьми, відчуваючи себе самим розумним і хитрим... А на ділі, будучи розчарованим мудаком, якого зрадили ідеали молодості, вночі йому приходиться розповідати самому себе казки ідеального життя з образом коханої дівчини (з якою він на початку повісті навіть не знайомий). Складається відчуття, що Яків не любить, або не може дозволити собі любити, і хоче лише мати те, про що він мріє. Дуже багато в описі цього героя у цитаті: «Мені приємно заманити чоловіка на саму гору й зіпхнути його вниз. І той момент, коли в очах, розширених надією й захватом, блискає жах, — є найкращий».

Але якщо дивитися на розповідь, перемістивши свій погляд ніби на сто років назад, можна знайти багато цікавих деталей.

Жінки теперь можуть вирішувати, з ким їм бути — і це одна з ознак тогочасного міста. В 1916-му році не в будь якому куточку України жінка могла так волелюбно вирішувати свій подальший шлях: тому цікавіше розглядати місто і з феминістичної перспективи. Жінки володарюють життям, можуть вимагати поваги до власної, обраної ними долі, можуть ставити свої умови. Але все ще не можуть бути економічно вільними, особливо якщо у них є діти. Жінок у повісті багато, їх типи і характери дуже різні: колишня побратимка та коханка Соня, яка вийшла заміж, але мала зв’язок з Мефістофелем; Варвара та Олександра: жінка та коханка, які намагаються поділити нещасного академіка Панаса; це, звісно, молода і гаряча любов Біла Шапочка. Ну і неоднозначна Клава, яка викликає багато дуже різних емоцій.

Колишня революція. Багато роздумів на тему людей, що очолювали повстання. Цікаво, що за декілька років після написання роману, в реальному житті Винниченку прийдеться обирати — чи співпрацювати з комуністичною владою, відмовившись від своїх ідей, або залишитись патріотом України та назавжди емігрувати (він обрав друге, та ніколи більше не зміг повернутися на рідну землю, але поруч з ним завжди був мішечок з українським черноземом). Розказана уривчасто, але дуже важлива історія Нечипоренка — колишнього революціонера, який не зрадив ідеалам молодості, навіть коли перед ним повстав гидкий вибір, організований Мефістофелем.

Діти, сім’я, роздуми про це все. Основна лінія роману. Хоч я не маю і не планую дітей, було цікаво читати — в принципі, я досі не повною мірою зрозуміла, чому Яків так хотів сина. Продовжити себе у Всесвіті за допомогою своєї кровиночки? Чи це було бажанням володіти чимось найдорожчим? А може, Яків хотів когось полюбити і цей паззл був найголовнішим, на що спиралося ідеальне життя? Думаю, що це якісь нарцисичний потяг.

Описи Києва. Дніпро! Провулки, університети, площі, театри… Можна пірнути в столицю.