АГА, ПОПАЛИСЬ Вічно можна дивитися на три речі – як горить | Яна про Літературу 🫡

АГА, ПОПАЛИСЬ

Вічно можна дивитися на три речі – як горить вогонь, як тече вода і як люди намагаються вирішити, що зробити з Тичиною.

! не забуваємо про вподобайки!

Напевно, з початком навчального року пов’язана ця масова істерія, яка дійшла навіть до створення петиції про усунення поета зі шкільної програми…

Юні герої шкільних парт з маніакальним бажанням існування української літератури як винятково героїчної і переможної асоціюються в мене з самокритичною (інколи пані Оксана так інколи може) цитатою Забужко:

«Поразки ж мене тоді цікавили мало – в національній спадщині я ще по-соцреалістичному вишукувала не поразок, а перемог».

І останніх в нашій літературі справді безліч: Іван Коваленко, який принципово не друкувався в радянських видавництвах; Василь Стус, героїчність котрого навіть не потребує пояснень; Іван Світличний, який був духовним центром шістдесятицтва і зберігав у себе вдома купу нелегальних матеріалів – перелічувати можна ще дуже довго, але… є у нас ще Тичина, Бажан, Драч і Домонтович. З існуванням цих постатей української літератури багато хто не хоче миритися, оскільки досі по-соцреалістичному прагне більше самопожертв, більше розстріляних в Сандармосі, більше закатованих! Про таких Віра Агеєва пише:

« Українці надто довго отримували мазохістське задоволення від розповідей про власне приниження і гноблення. Підносилися настрої самопожертви, посвяти й героїчного самозгорання, врешті – надмірність потоків сліз над неволею/недолею у цій культурі таки очевидна.»

Зазначає про таке явище публіцистка в минулому часі, хоча українці досі замість рефлексії і усвідомлення історичного контексту обирають відрікатися від тих, хто, за їхніми мірками, не може називатися героєм. Абсурд цього дитячого підходу виявляється у геніальних пропозиціях вивчати Тичину на уроках зарубіжної (!!!) літератури: тобто, для типового українця вибір між – зрозуміти обставини, також величезний внесок поета в культуру і відцуратися цієї постаті взагалі – очевидний.

Я не кажу вам любити Тичину і письменників зі схожих на його історію, але, попри небажання і максималізм, спробуйте зрозуміти історію, яка зробила їх саме такими.

Чому навіть Стус зміг це зробити і вважав Тичину такою ж жертвою розстріляного відродження, як і Підмогильного, Куліша, Хвильового? Не пробачав, звичайно що ні – але віддавши себе фізично і духовно Українській справі, він розумів тих, хто чинив інакше. То може і вам, дорогі герої українських інтернетних баталій, знайти в собі сили для цього теж? Чи в гонці за перемогами викреслимо всіх, хто не вгодив?

Спішу попередити – тоді нікого, і вас в тому числі, не залишиться.