Безвідносно до конкретних медіа, дивних текстів і певних прізв | Михайло Подоляк

Безвідносно до конкретних медіа, дивних текстів і певних прізвищ… Свобода слова – фундаментальна цінність українського суспільства. Без будь-яких нюансів. Саме це, серед іншого, цілковито відрізняє нас від «табірних росіян». Навіть на п'ятий місяць війни в Україні немає й натяку на тотальну військову цензуру: журналісти не узгоджують свої матеріали з державою, опозиційні політики критикують владу в соцмережах, окремі медіаперсони висвітлюють перебіг бойових дій, іноді повідомляючи новини навіть раніше від Генштабу.

Це не завжди допомагає воювати, часом породжуючи конфліктність. Але все, що стосується відкритого медійного простору, – свідоме рішення Президента: жодним чином не обмежувати роботу журналістів. Рішення, на мій погляд, правильне й мудре. Хоч і вкрай складне для модерації під час війни.

Але варто пам’ятати, що велика свобода передбачає велику відповідальність. Журналісти можуть і мають право звертати увагу влади на баги системи, щоб провокувати реакцію та зміни, – благородна місія в державній «екосистемі». Та коли баг уже виявлений і усунутий (а людина, яка цей баг постійно юзала, процедурно звільнена), доцільність журналістської провокації викликає як мінімум сумніви. Навіщо? Заради чого? Система ж уже відреагувала та відкоригувала баг? Ми живемо в інформаційній війні, де вся пропагандистська машина ворога працює на те, щоб підірвати довіру до України. Особливо на зовнішніх ринках. Чи варто робити йому (ворогу) щедрий пас? Чи були прораховані всі ризики від подібних дій? І знову ж таки ключове питання: а навіщо взагалі така публікація вже ПІСЛЯ виправлення ситуації?

Звісно, держава не має права й не буде втручатися в роботу журналістського цеху – завжди стоятимемо на цьому. Але журналісти мають ефективно саморегулювати свою діяльність і робити це всередині цеху. Бо… війна. І є величезні ризики…

Важкі часи, велика відповідальність.