- Тільки нас не розділяють кордони, в одному місті живемо ( хо | Читаємо і пишемо📚

- Тільки нас не розділяють кордони, в одному місті живемо ( хоч і в різних його кінцях). Але в кожного свій будинок. своя "особиста територія". Я, як ти знаєш, давно розлучена, Вадимова дружина померла . Він старший від мене на десять років. У нас обох уже дорослі діти.
-То , може, ви б з'їхалися, все ж разом веселіше?
- Не знаю, не знаю... Ми вже так звикли жити самі, що, боюсь, під одним дахом не ужилися б. Та й важко в зрілому віці звикати до іншої людини, помічати в ній якісь недоліки. То чоловік хропе, то жінка вранці встає з "пом'ятим" обличчям... То почнуться "розбірки" кому виносити сміття... А так у кожного своє сміттєве відеречко, - сміється. - А бачимося на вихідних, у гарній романтичній обстановці, ходимо один до одного в гості. Я йому допомагаю з жіночою роботою в домі - випрати, прибрати, він мені - з чоловічою. Але дім у кожного свій. Він не хоче переїздити до мене, я - до нього.

-І так завжди буде ? - не вгаваю я . - Так до старості і ходитимете туди-сюди?
-Не знаю, може, як будемо зовсім немічні, то й зійдемося докупи, але я не хочу про те думати. До старості ще довго!
-А ти його кохаєш? - несподівано для самої себе запитую я.
-Ну ти, Мар'янко, смішна! Кохання, пристрасть - то замолоду добре, але чи завжди до пуття? От я свого благовірного так любила, що ладна була кинути все, піти за ним хоч у намет жити, аби тільки разом... А що потім? Пшик! Розійшлися як у морі кораблі! Ні, може і буває сильне почуття у нашому віці, та це скоріше виняток, що підтверджує правило. Всьому свій час!

Вона підходить до куща бузини, рясно обвішаного гронами майже стиглих синювато-чорних ягідок. А на самому вершечку - кілька молодих гілочок, введених в оману дощами, випустило цвіт, і так незвично бачити поряд ягоди та квіти.
- Ось ці квітки - зриває вона ніжний кетяг, - здається , такі ж самі , як були у червні. Але вони вже не встигнуть перетворитися в ягоди, дати плоди. Вони недоречні і невчасні. Так само і кохання - це почуття має приходити лише раз, і тоді, коли це дійсно необхідно...
-То що ж, тепер уже все ? - засмучуюсь я, - Пройшла любов, попереду тільки пенсія і онуки?
-Ну чому ж усе ? Ще може бути симпатія, турбота, підтримка. Але тільки в межах здорового глузду. - вона дивиться на годинник. - Ой, запізнююся на автобус, треба бігти! Бувай!

І цокіт її каблучків уже відлунює на іншому боці вулиці. А я ще якийсь час стою поблизу куща бузини, і мені стає шкода квітку, що лежить на тротуарі - тепер уже точно недоречна і нікому не потрібна.
Багато роздумів, а відповіді немає. Можливо, тому, що любов - вона у кожного своя...

Мар'яна Доля

Читаємо і пишемо

#мої_історії