26 серпня 1939 року в Римі відбувся ІІ Великий збір Українськи | Ukrainian Military Honour

26 серпня 1939 року в Римі відбувся ІІ Великий збір Українських націоналістів, що ухвалив політичну програму Організації українських націоналістів, проголошено український націоналізм ідеологією ОУН, встановлено потребу розбудови устрою Української держави на засадах націократії, головою ОУН надалі обрано А. Мельника.

Багато відомо про його діяльність, але за тим, що робить людина завжди стоїть її особистість і характер.
Чим був такий особливий Андрій Мельник діляться в своїх спогадах його сучасники.

Із спогадів Михайла Бажанського: «Багато разів стрічався я пізніше з полк. Андрієм Мельником, та всі ті зустрічі бліднуть супроти цієї першої, найсильнішої і найхарактернішої. Потім приходили тільки доповнення та висновки з того, що було сказане в днях келійної науки. Нові зустрічі тільки впевнили й підсилили мене в переконанні, що це людина непересічна, людина з шовку і водночас з криці, людина, що ніколи не відступала з раз прийнятих постанов і своєю поставою та прикладом змушувала інших триматися того самого».

Зі спогадів Євгена Маланюка: Він був справжній геній такту, куди входили такі складники, як природна вихованість — в його випадкові вона просто вражала! — природна вроджена інтелігенція і якийсь цілком природно згармонізований з ними естетизм. Вони в нім були безпомилкові, а цього не можуть дати ні Ітон, ні Оксфорд — вживаючи цих назв символічно — в такій природній формі. їх дають лише родина й раса. Або, може, тут джерел їх треба шукати в сфері надприродній? В області віри? Бо Андрій Мельник, як знаю, був людиною і релігійною, і церковною.

Ці властивості Андрія Мельника, цей, не вагаюся сказати, чар його особистости — «єдвабна криця» — відчували, певно, всі. Пригадую, що донька пані дому, де ми в Жмеринці щоденно обідали, гімназистка років 12-13, наївна й пустенька, як Уля в «Мині Мазайлі», не могла приховати захоплення поведінкою і мовою — панночка була в періоді немилої їй «українізації» — і якось несподівано сказала мені «в таємниці»: «От якби такі були українці, то я б перша українізувалася». Не здивувався я цією «сповіддю» тоді, як не дивуюсь і тепер: це був психологічний відрух юначки, що побачила й відчула тоді досить уявний український «вищий світ» серед примітивізму, простацтва, а то й хамства довкільної щоденности… Справді, навіть мовно цілком природна органічність її у Василя Тютюнника та шляхетна вишуканість в Андрія Мельника могли зробити враження не лише на панночок.

Із спогадів Миколи Капустянського: «Полковник Андрій Мельник мав чесноти вояка-лицаря без страху й догани. Йому завжди уявлялася вимріяна ним, подібно лицарям середньовіччя, прекрасна Дульчінея; золото-блакитна Україна на всіх її широких ланах від Карпат до Кавказу. За неї і для неї Андрій Мельник був завжди готовий з відвертим заборолом ставити чоло всім її ворогам-займанцям подібно легендарному лицареві Дон Кіхотові. Тут корінь та істота шляхетних вояцьких властивостей та смолоскипів його безкомпромісово-соборницьких переконань та настанов як українського державника. Назагал це був муж-вояк не красного слова, ефектів і тріюмфів, а жертвенного чину, творчої праці і шляхетних форм боротьби на внутрішньо-українському форумі».

Із спогадів Юрія Пундика: «Спокуса влади й сили — велика й часто непереможна. Андрій Мельник мав у своїх руках владу, підтриману силою його організації, але ця влада ніколи його не спокусила тому, що він був зразком тієї ідеальної української людини, до якої прагне український націоналізм...

Як колишній військовик та активний учасник війни за українську державність Андрій Мельник був свідомий факту, що кожна революція освячується кров’ю її слуг. Але клич «революція потребує людської крови» не був для нього абсолютом і самоціллю. Він не вірив у революцію для самої революції і революційний порив для пропагандивного ефекту. В його розумінні революція мала служити тільки конкретним справам національної й державницької рації, бо кожна зайво пролита краплина крови — це національна втрата.