У нас в бусі три місця. Для мене, для Андрія і для випадкового | Лабораторна миша

У нас в бусі три місця.
Для мене, для Андрія і для випадкового пасажира.
То ми підкидаємо на фронт бійця.
То забираємо когось на перепочинок-лікування-власне весілля.
То веземо з собою людину, що супроводжує вантаж.

Ми з Андрієм ніколи не любили цього "третього попутника".
Так історично склалось.
Терпимо, але не рвемося його до себе саджати.

Не тільки тому, що звикли працювати вдвох, жартувати - вдвох, сваритися - вдвох, зупинятися на каву - вдвох, справляти малу потребу біля заднього колеса - вдвох, блукати в пошуках правильної дороги - вдвох, грати в мовчанку - вдвох.

Просто важко знайти людину, з якою буде цікаво їхати 6 годин поспіль вдруге чи втретє.
Яка не прибріхуватиме історії зі свого життя про власноруч збиті в Гостомелі 4 гелікоптери і 8 убитих рашистів в першому ж бою, причому останньому вона потрапила в око.
Яка розумітиме, скільки в дорозі на фронт важать мить і хвилина та не скиглитиме на кожній заправці про "попити каву та з'їсти супчика, бо скіки можна".
При якій наші з Андрієм жарти в стилі "Тупий та ще тупіший" є комфортними для нас же, а не підвішують в салоні гнітючу тишу.

Загалом, якщо людина з нами вже один раз їздила, нав'язати нам її вдруге - абсолютно нереальна задача.
Бус зламається, на мене нападе срачка, ой, а отут, на третє місце нам треба покласти броніки і каремати, бо в кузові геть не лишилося місця.

Але є одне виключення.
Це Вова.
Боєць, що відстоював нашу свободу ще з 14-го року, пройшов полон після оточення в Іловайську, повернувся на фронт в 15-му, з перших днів широкомасштабного вторгнення робив все від себе залежне, щоб потрапити на якомога відповідальніші напрямки лінії бойового зіткнення.

Бездоганний музичний смак.
Цікаві розмови.
Ідіотські запаморочливі жарти на трьох.
Якась неймовірна жага до справедливості і бажання всім допомогти.
І багатогодинна спокійна розповідь про те, як воно там було - в Іловайську, в "зеленому" коридорі, в полоні, в кімнатах з дізнавачами з ФСБ.

Це з Вовою ми зламались форсунками на бусі.
Це з Вовою ми перевозили речі загиблих бійців на Київ.
Це з Вовою ми гнали ламбо-таврію на Бахмут.
Варили на пікап турелі.
Неймовірними кульбітами знайомств заливали сотні літрів соляри в пік паливної кризи.

Для Вови у нас завжди є місце.
Хоч з фронту, хоч на фронт, хоч гаком в 200 кілометрів і назад.

Я ніколи не писав про Вову, бо писати треба завершену розповідь, повноцінну, коли шляхи розійшлися чи всі події закінчилися.

Але ось яка штука...
Вова, трясця, більше ніколи не сяде до нашого буса.
Не усміхнеться нам і не скаже паролі на блок-пості.
Вови більше немає.
Він загинув в Бахмуті.
Завжди був на вістрі.
На вістрі назавжди і лишився.

І все те, що вище, я написав не тому, що Вову вбили.
Просто росіяни його правда вирвали з нашого екіпажу з м'ясом.
По живому.
До сліз і розпачу.

Прощання з Володимиром Гунько відбудеться в Михайлівському Золотоверхому.

Чуєш, Вова...
Якщо що - для тебе у нас в екіпажі завжди є місце.
Але спочивай з миром.
Україна не складе зброю і не опустить руки.
Шкода, що ти не побачиш нашої перемоги.
Дуже шкода.

Дякую за службу.

апдт. На завтра Вову привезти не встигають. Дату і час повідомлю додатково.