Я йшов крізь ворота Михайлівського Золотоверхого, мружився на | Лабораторна миша

Я йшов крізь ворота Михайлівського Золотоверхого, мружився на яскравому пекучому сонці і від того весь час опускав очі долу.
Дивився на порепану бруківку та мимоволі розмірковував, чому вона така.

Нас було багато, ціла колона.
Попереду кілька бійців несли труну з полеглим воїном 58-ї бригади Володимира Гунька.
Його от щойно відспівали і оросили гіркими сльозами.

Перед Михайлівським же на площі друзі та родичі в останню путь проводжали іншого Героя - Гліба Бабіча.
Його труну вантажили у машину під оплески.
Такі, знаєте, сумно-почесні.
Не знаю, як це коректно назвати.

Коли наша процесія теж рушила до машин, всі люди на площі стали на коліна.
Синхронно.
І теж аплодували.
Це було дуже щемливо.
Звук відбивався від бруківки, прямував до спаленої російської техніки, що встановлена на Михайлівській, і здіймався в небо.

Не знаю.
Можливо саме від того всього перед Золотоверхим бруківка і репається - не витримує ваги того горя, що змушені виносити на собі всі живі свідки цієї війни.
Камінь прогинається, тріщить та репається.

Але ж земля тримає.

Коли ми переможемо, те каміння треба під скло, як в музеї.
І табличку:
«Остання путь».

Майте гарний день.