Погоджуючись на інтерв‘ю, я думав, що ми сядемо десь в кафе і | Лабораторна миша

Погоджуючись на інтерв‘ю, я думав, що ми сядемо десь в кафе і просто поговоримо.
Або, на крайній випадок, вмостимось у парку в середмісті.

Але Наталка Трофимова поставила стілець і мікрофон під мостом на Романівці.
Тим мостом, що перетворив буремні дні подій на роки рефлексій.
І назавжди викарбував у потилиці «крижаний» звук польоту міни.

Я дивився власне інтерв‘ю з цікавістю.
Ні, я знав, що я там говорив.
Але я не очікував такого відеоряду…

Ми ж з Андрієм Півнем нічого того не бачили.
Жодного кадру.
Тоді було ніколи та й незрозуміло нашо, бо пропускали все крізь свої очі і серця.

А потім… а потім було теж ніколи і теж незрозуміло нашо.
Бо після Ірпеня був Чернігів, Харків, Схід і Південь.
Зі своїми історіями.

Наталко, дякую.

І, так, ми маємо позбавити росіян майбутнього.
Денацифікувати, демілітаризувати, розвіяти попіл їхньої імперскості над палаючим кримським мостом.

Майте гарний вечір.





P.S. Так, я сивий. І мені треба постригтися. Зате в мене футболка з байрактаром. Павло Капінос, дякую, тягаю.