Кажуть, що чужі діти ростуть швидко. Це правда. Але гірка прав | Лабораторна миша

Кажуть, що чужі діти ростуть швидко.
Це правда.
Але гірка правда у тому, що власні діти, яких ти не можеш взяти на руки, зростають ще швидше.

Сьогодні нашому Марку виповнилося 2 рочки.
Як каже він сам: "Двадцять цьотили місяці".
Ми не бачилися із ним чверть його життя.

Не прокидалися разом, поки мама спить.
Не дивилися мультики і не рахували зуби у крокодила в ванній.
Не грали в хованки за шторою чи подушкою.
Не тікали від гусей і не ганялися за голубами.
Не гойдалися на дитячому майданчику під віршик про старий паротяг.
Не вкладалися спати під казочку про зайчика-пострибайчика, вовчика-братика, лисичку-сестричку та ведмедика клишоногого.

Я знав, що цей етап війни надовго.
Зрозумів одразу, коли побачив бої в Ірпені.
Мені не потрібні були нотації і поради, що слід перебудовувати своє життя.
Однак я відверто виявився не готовим до розлуки з Марком.

Я зараз погано уявляю, чим я заповнював свій Всесвіт до його появи.
До моменту, коли кохана дружина зустріла мене на порозі із сяючими очима і двома чарівними смужками.
До секунди, коли медсестра винесла мені згорток, звідки на мене дивилися два великі чорні гудзики.

І є лише дві речі, які мене рятують всі ці місяці.

Перше - це дорога.
Підготовка до неї, з ранку до ночі, зі складу на склад, від волонтерів до волонтерів, від заправок до СТО.
І вона сама - довга і непроста, звідси і до горизонту, що ледь проглядається в чорному диму, з якого назустріч виходять люди у формі ЗСУ.

Дорога важка, але сповнена цікавих зустрічей і знайомств.
І, власне, це те друге, що рятує.
Я на власні очі бачу, як війна, руйнуючи моє попереднє життя, відкриває мені людей навколо.
Виводить з-за лаштунків країну, ту, справжню, з громадянами, яким не байдуже.
Країну, яка весь час була під ногами, але притрушена якимось конфєті, мішурою, бісером.

Де люди знімають офісні сорочки і надягають піксель чи пропахлу солярою водійську куртку.
Де колишні ламання списів у соцмережах виглядають дико і зіткнення може відбуватися лише по лінії "хто ворог і що ти робиш для перемоги".
Де останні сто гривень, віддані на бронік, викликають більше поваги, аніж обіцянки мільярдів.
Де не виникає питань, нащо сплачувати податки, нащо людям зброя і чому корупція вбиває.
Де пишаєшся своєю країною і розумієш, про що майорить жовто-синій стяг.

Росія вже програла.
Україна ще не виграла.
Але я вже бачу обриси країни, в якій хочеться жити.
Бо країна - це передовсім люди.

Марк, ти навіть не уявляєш, скільки тут хороших людей.
Прийде час і я тебе з ними познайомлю.
А поки робитиму все для того, щоб якомога більше з них лишилися живі.
Знаю, що ти зрозумієш.

Зі святом, малий.
Бережи маму.