Я не знаю, чому так трапилося. Не знаю, чому саме ці люди. Чо | Лабораторна миша

Я не знаю, чому так трапилося.
Не знаю, чому саме ці люди.

Чому саме Кості - екперту з Епіцентра - я позичив свої пасатижі, щоб він нарешті відкрив заклинений капот свого Форда, аби ми швидше виїхали в Ірпінь, обрій над яким вже був у плямах кіптяви та пожеж.
Чому довгі роки в фейсбуці спілкувався з Дашею - юристкою - а потім зустрів її в нашій колоні на шляху в Стоянку.
Чому саме з Оксаною - проєктувальницею басейнів і чогось там ще - ми опинилися під мінами в одному сховку, чому саме в наші машини прилетіли бомби, і чому саме за її бусом ми проривалися з оточення вслід за морпіхами.
Чому саме Влад - урбаніст і хтось там в мінінфраструктури - почав нас координувати і очолювати.
Чому саме Валерія - біотехнолог з Рошену - намагалася у мене на очах відчайдушно заїхати в обстрілюваний Чернігів, тоді як пакети смерчів лягали на шляху волонтерських колон.
Чому саме Маша, Оксана, Юра, Толік, Настя, Оля, Богдан та багато інших опинялися на волонтерських складах, в рейсах, СТО, просто на зв'язку.

Опинялися тоді, коли треба.
Знаходили те, що треба.
І допомагали відвозити туди, де цього потребувала Армія, медики чи біженці.
Чому саме вони сприяли усім евакуаційним місіям - чи-то з Ірпеня, чи-то з Бучі, чи-то з Чернігова, чи-то з незліченних міст та селищ прифронтових територій.

Якісь абсолютно випадкові люди, спечені в горнилі війни в одну команду.

Нас часто запитували - хто ми є?

Я не знаю, ким ми були.
Мій Андрій з цього приводу колись сказав чудову фразу:
"Ми ж працюємо не заради організацій чи фондів.
А заради перемоги".
Мені то дуже сподобалося.

І так тривало і триває всі ці довгі місяці.
Ми просто працювали РАЗОМ заради перемоги і, мабуть,
це допомогло нам здобути певну репутацію.

Бо ми намагаємось не обіцяти те, чого не привеземо.
Але інколи привозимо і те, що не обіцяли.
Намагаємось не їздити туди, куди не просять.
Але інколи вивозимо звідти вцілілих або поранених.
Тварин, до речі, теж.
Ми можемо сумно жартувати про свої пригоди "Що могло піти не так?", але ніколи "Ну, це ж краще, ніж нічого".
Бо на війні краще нічого, аніж щось.

Тож поки було нічого, я не знаю, ким ми були.
Тепер ми офіційно стали Благодійним фондом Гуркіт.

Фонд не заради фонду.
А щоб нам було легше функціонувати.
Щоб Ви нас швидше ідентифікували.
Щоб оті папірці, банківські рахунки для закордоння, звітність, листи-запити, мокрі печатки для митниць та військових частин.

Від цього нам стане легше і простіше робити те, шо ми робимо.
А Ви знатимете, хто саме гуркотить у бік лінії фронту.

В мене ж так і лишається моє кермо, каністра соляри, а поруч незмінний напарник Андрій.
У нас є наша дорога і наша репутація.

Ми працюємо далі.
І я вкотре дякую, що Ви нас підтримуєте.
Ви неймовірні.

P.S. Сторінка фонду у фейсбуці https://www.facebook.com/hurkit.bf/
Твіттер - https://twitter.com/HurkitCO