Ватра 'Мій пересельщик уже за порогом, – каже Володька в тиш | Ніколассон

Ватра

"Мій пересельщик уже за порогом, – каже Володька в тиші, –
Треба би сісти. Чекає дорога в місце спочинку грішних.
Як мені писано, так і приляже карта на дошки столу."
Риси Володьки – обвітрені кряжі.
Очі – порожнє поле.

"Тільки от шкода, – говорить, – доживши, йти й не лишити тіні.
Дім розтягають на цеглу і шифер. Дерево вчахне. З сином
Теж не в ладах – не згадає, напевно, й буде у цьому правий."
Сльози Володьки – засушені зерна,
Висипані у трави.

"Знаєш, – продовжує з поглядом долу, в точку одну пришитим, –
Я не картаю ні Бога, ні долю – сам обирав, як жити.
Я не боюся зоставити мало – нíкому дати посаг.
Просто, якби мене якось згадали, цьо́го було би досить."

Пальці, доточені сонцем і вітром понад Творцеву ліпку,
Мнуть непідкурену "Ватру" без фільтра, сіючи бурі дрібки
В гущу мовчання, яке розмітає голос, від туги спертий:
"Доки людину хоч хтось пам'ятає, доти вона безсмертна."

Він дістає сірники і нарешті сіркою тре об пачку.
Захід, окресливши тінями речі, сонце хапає в пащу.
Вогник горить у печері кімнати, ніби останній спогад.
"Мій пересельщик не буде чекати.
Треба рушати.
З Богом."

Дим папіроси освячує тризну. Пасма летять по колу.
Двері риплять, запускаючи присмерк, вистиглий і бузковий.
Постать Володьки врізається в сутінь і застигає скраю.
Голос шепоче: "То буду забутим?"
"Я, – говорю, – згадаю."

Він усміхається в темряву дому і розправляє плечі.
Кроки, важкі від нажитої втоми, з кожним наступним легші.
Вечір потрохи сповзає до ночі, закутки гладить черню.
Вогник від "Ватри" ще трохи мигоче
Й губиться в зорях червня.

(8.VI.21)