знаєш, бро, цієї осені усе не так, як досі. злі вітри так само | Ніколассон

знаєш, бро, цієї осені усе не так, як досі. злі вітри так само переносять запахи покосів, спалених, аби небесних босів накормити досита… та всередині щось просить напитися в доску.

вулиці порожніх міст лягають під ноги так само. жовтень — це прогнилий міст між сонцем та кригою, Самайн. холод починає гризти і дратує, наче спамер, а туман усе частіше зблизька нагадує саван.

у дешевих генделях так само сидять пролетарії. травляться легенди, щоб забути усе, що запарює, тут не про богему, а про те, як дешевше затаритись, і не треба Гендальфа, аби знайти пригод на старість.

словом, місто дихає, та дихає якось нерівно. дощ зі снігом тихо уночі бітбоксять на ринвах, і єдиний вихід, аби тут не пустити коріння — це забути всіх і прокачатись до нового рівня.

сонце підіймає білий прапор і рвучко розмахує. псевдотеплі дні — по суті, трапи, і, ближче до заходу, на шибках цвітуть морозні лапи, але після краху день регенерує поетапно, ніби Росомаха.

градуси щодень збігають низько, як діти по сходах. там де зараз догниває листя, щось нове посходить...

знаєш, бро, за рік це третій лист, що пишу тобі з ходу. ми про все перетремо колись — як вернешся зі сходу.