Секстети першого снігу Коли небо поно́чі світліше за́ Підвіко | Ніколассон

Секстети першого снігу

Коли небо поно́чі світліше за́
Підвіконням, хоч там ані зірки, ні
Ліхтаря, ані місяця, фар чи ламп,
Поза шибками хмари вінчають зал,
На якому склепіння - зимова ніч,
Помережена дотиками крила.

Мить тече назуспíт, зупинившись там,
Де по грані крайнеба світліший німб
Перекреслив дорогу нічних чорнил.
Кришталево тужа́віючи, сльота́,
Знаменує загибель осінніх днів
І глузливо здирає із них чини.

Вітровії спиняють мандрівку між
Перегірків, якими наморщив лоб
Піднебесся родючий на бруд підвал.
Перемерзле повітря дзвенить, як ніж,
Що вдаряється ступленим лезом о́б
Тарілки́ в переддень Різдва.

І у затишку стаєнь, хлівів та нір
Потривожені звірі крізь літо снів
Відчувають, як ріжеться ніч наскрізь.

А із хмар, заплітаючи сивий вир,
Опадають зів‘ялі осінні дні,
Набуваючи сніжних рис.

(23.XI.21)