Гендальф
Дні — сірі, як Гендальф до Морії,
мені би — зими на усі ро́ки.
Мені би небо — насмішливе, зоряне,
чорне, наче душа Локі.
Мені би замість весни і сонця —
вітру злого і Варга в плеєрі.
Мені би не спати, зовсім-зовсім —
слухати тишу, мовчати з нею.
Мені би просто йти, не спиняючись,
вперед, туди, де на небі понурім
хмари застигли шрифтом Брайля чи
ластівки передчувають бурю.
Просто безцільно йти, розумієш?
Нести у кишенях вірші про зиму,
щоб єдині супутники - буревії —
крокували поряд незримо.
І я би ніколи не спинився,
стоптавши усі чоботи світу...
Я мав би плащ з опалого листя
і люльку, набиту вітром.
Забувши про всіх, продавши душу,
ночами співаючи у трактирах,
доки вогонь чоботи сушить,
ну, а вино —
віру.
