Був час коли я тут так багато писала про книжки. До речі всі | Коли ми говоримо про книжки

Був час коли я тут так багато писала про книжки.
До речі всі ці історії можна знайти за хештегом #гастрокнига та в #недільна_читанка тут чи в нашому інстаграмі

А тепер що? А тепер я не тільки перестала писати про чудові книжки, але й, що значно гірше - читати їх. Звісно я читаю окремі статті, телеграм-канали, але не книжки. І таке зі мною вперше. Історичні книжки тригерять і від них болить (вітання недочитаній книжці "Після війни" Тоні Джадта), художні не переносять у всесвіт героїв та карколомних сюжетів. Можу подужати вибірковий розділ з якоїсь монографії, але пірнути в книжку, прочитати на одному диханні не можу.

Аж раптом у фб. натрапила на допис від Світлани Пиркало, яка пише, що виклала у вільний доступ свої книжки, мене аж сіпнуло, я згадала як із захопленням читала її "Кухня егоїста". Книжка, що виросла з колонок Світлани у журналі Главред. Це такі повноцінні якісні матеріали у яких є місце жартам і іронії, спостереженню і аналітиці, фактажу і легкого стилю авторки.

Тому якщо ви не читали її "Кухню егоїста" рекомендую, особливо якщо вам, як і мені важко взятись за читання. Книжка була видрукувана у 2008 році, але нехай вас це не турбує, вона прекрасна.

Даю ось маленьку цитату з неї, аби ви могли відчути ваш чи не ваш текст.

"Я не перша й не єдина людина, яка пов’язує відчуття свободи з конкретними смаками і запахами: згадати хоча б папашу Хемінгуея, який у кожній книзі то рибу їв, то вина пив. Екзальтовані індивіди можуть бути духовно вільними і на Колимі, і в келії, але в суспільстві загалом боротьба за свободу сполучена з боротьбою проти голоду. Голод відіграв трагічну роль в історії родючих українських земель, і більшість суспільнополітичних проблем сьогодення можна простежити саме до голоду, до часів, коли разом із голодними памороками в тіла українців — різного етнічного походження — всотувалося рабство. Наївно сподіватися, що всю трагічну історію України можна виправити, всього лише наївшись омарів до нестями. Але як особа приватна, я не знаю кращого шляху"

Думаю, що також буде цікаво побачити наші 2000-ні, які вже стали історією. Те що тоді тільки-но зароджувалось, сьогодні частина нашої поведінки і культури, якось у цій історії.

Якщо в Києві модно мати джип, то в Лондоні на тебе дивитимуться скоса: мовляв, снобиха, возиш дітей до школи на джипі, створюєш затори та відчуття соціальної нерівності. Та й джип за великого бажання може собі дозволити половина населення, це — не яхта. Тому часто гостромодні аксесуари коштують лише фунт. Сіль у тому, щоб показати свою приналежність до тих, хто в курсі. Нещодавно колега прийшла на роботу із сумкою, на якій написано «I’m not a plastic bag» («Я не пластикова сумка»). Це робота дизайнера Ані Хіндмарш для мережі супермаркетів Sainsbury’s (пізніше вийшов американський варіант для Whole Foods), і двадцять тисяч цих полотняних торб було розкуплено в першу ж годину після їх виходу. Якби в мене також була така торба, то вона багато чого про мене говорила б людям, які в курсі. Вона б сказала: «Світлана виступає за зменшення кількості сміття та непотрібних упаковок. Вона — за те, щоб людство переробляло свої відходи, а не завалювало океани лайном, і за використання багаторазової полотняної торби, а не одноразових пластикових пакетів. Світлана — хоч і в малому масштабі, але все ж ековоїн, і, до того ж, стежить за творчим доробком гостромодних дизайнерів». Але мені не дісталося такої торби, бо я скупляюся по Інтернету, адже, як екологічно стурбована людина, не маю машини.

Читати книжку можна завантаживши з сайту Світлани Пиркало