Суть драматургічного конфлікту 'Седі' у тому, що лицемірний п | Театр Мало Букв

Суть драматургічного конфлікту "Седі" у тому, що лицемірний пастор-місіонер Девідсон (Іван Мар'яненко) одержимий хіттю до загадкової вродливої дівчини з пониженою соціальною відповідальністю(як сказали б про таку зараз) на ймення Седі. Пастор Девідсон, бідний, роздвоюється поміж своєю місією суворо засуджувати жінку за гріхи та намагаючись "реформувати" спосіб життя повії на тихоокеанському острові, а з іншого боку, власна хіть примушує руку пастора тягнутися до Седі, аби помацати її груди. Пастор ставить собі за мету повернути американську повію до благочестивого доброчинного життя, а насправді зберегти цю кралю для себе, щоб не ділити її з іншими чоловіками.
Здається, в якийсь момент Седі навіть готова до життя благочестивоі діви. Але то тільки її гра. Бо знову і знову звабливий жіночить сміх Седі зводить з розуму усіх чоловіків на тихоокеанському острові. Пастор не в змозі пережити фіаско. І згодом його знаходять з перерірізаним горлом (самогубець скористався бритвою), а Седі, тим часом, продовжує сміятися своїм дзвінким принадним сміхом. Такий імпортний пікантний сюжет видавався екзотикою та викликом на репертуарній мапі радянської театральної України, особливо на фоні безполих пропагандистських агіток Івана Микитенка ("Дівчата нашої країни" або "Кадри"). Курбас ризикнув взяти в репертуар "Березолю" саме такий "буржуазний" матеріал. І не прогадав. "Березіль" міг би грати свою СЕДІ на аншлагах відразу декілька місяців поспіль без вихідних:касовий успіх був неймовірний. Але часто грати таку роль у актриси не стало б сил. Кожна вистава вимагала максимум емоційних та психологічних витрат. Бо її Седі не була сценічною карикатурою на американську повію з імперіалістичної Заходу, а була живою людиною, відкритою раною, образом, що примушував зачаровано слідкувати в залі за цією Седі і чоловіків, і жінок, усіх.
Усі відмітили, як майстерно, майже геніально, актриса Ужвій у ролі Седі володіє різкими змінами-перепадами настроів своєї героїні - - він тихої печалі до несамовито агресії, від ліричних обертонів до трагедійного звучання цієї ж головної ролі .
Усіх зачаровував сміх Ужвій у ролі Седі. Вона могла сміятися дзвінким звабливим голосом жінки, що пантрує на свою жертву-чоловіка, а подекуди її сміх нагадував голос ієрихонськоі труби. І все це в одній ролі, в одній виставі.
Ось що писав про Седі-Ужвій видатний украінський театральний критик початку 20 століття П. І. Рулін:"Прекрасна статура, гнучка і виразиста, а насамперед багатий на різноманітні модуляції її голос - - все це висуває акторку на одне з перших місць у " Березолі".
Про роль Седі захоплено писали і Юрій Смолич, і інші літератори буремного творчого Харкова 1920-х років. Весь мистецький Харків тоді обговорював Седі-Ужвій і ходили на цю "Седі" , як на роботу
Не дивно, що Ужвій миттєво підкорила серце навіть такого норовливого харківського генія, як Михайль Семенко (того ж таки 1926 року Семенко та Ужвій одружилися і 1928 року у них народився син Михась, який успадкує від батька його поетичний талант, а від матері любов до театру, до драматургії, ще дитиною Михась писав п'єси про класову боротьбу та кохання) .

У ролі Седі , повторюся, молода Н. М. Ужвій грала не тему розвінчання імперіалістичного міфу про долю бідної американської жінки, як це намагалися тоді подати офіційні комуністичні харківські газети, а грала вона, навіть судячи з фото, якусь свою загадкову варіацію на тему американської жінки-вамп, героїні німого голлівудського кіно, у якому сяяли у той час такі загадкові зірки, як Мері Пікфорд, Пола Негрі, Мей Уест, Джоан Кроуфорд та інші кінодіви американського кіноекрана початку 20 ст.
Роль Седі, американської повії з манерами голлівудські зірки, миттєво зробила саму Наталію Ужвій першою театральною зіркою харківського художнього Монпарнасу 1920/30-х років.