Цей уривок я публікую як жирну крапку в розмовах про
неіснуюче 9 мая. Нудить уже від того 9 травня. Остобісило. Набридло. Надокучило. В печінках сидить. Остогидло й наосточертіло всоте говорити о-че-вид-ні речі.
У студії
Говорить Великий Львів я якось розповів історію про мого дідуся, простого галицького хлопця, який брав Берлін, вернувся двічі пораненим, а вже через 2 роки опинився на Сибірі. І це червоне государство-барак рабів, яке на довгі десятиліття забрало свободу й гідність, ніколи не було цінністю для нього.
Його днем перемоги не було 9 травня. Його днем перемоги було 24 серпня 1991 року – коли завершилася одна з найжахливіших і найтриваліших окупацій в історії України. Власне, окупацій.
Якби ми до всього радянського (
включно з безсоромним побєдобєсієм) ставилися як до окупації, поневолення, гніту, закріпачення, уярмлення, неволі – то не було би цього червоного дрантя в головах соотєчественніків.
