​​дівка із села: міщанка-самозванка ця війна мені дуже нагад | панна ґанджа

​​дівка із села: міщанка-самозванка

ця війна мені дуже нагадує розставання з якимось аб’юзивним патологічним брехуном. потім, через довгі місяці страждань, починаєш згадувати минуле, а разом із ним — усі непомічені тобою «червоні прапорці». ось і в мене сьогодні розблокований спогад.

колись я сиділа на баду, тоді то був такий трохи більш еджі тіндер. зокрема я там частіше знаходила з ким побухати. хлопи зі своєю дурнею там особливо виділялися, бо можна писати навіть якщо на твій лайк не відповіли взаємним лайком. стався такий діалог:

хлоп: аткуда прієхала?
я: чьто?
він: ну, аткуда прієхала, із дєрєвні?
я: із Кієва, вапщєто.
він: та нє пізді
я: тібє прапіску паказать?
він: врьош ті всьо

як ви вже зрозуміли, профіль у мене тоді був російською, як і мова. так що це не мовно-національний дойоб. яі справді ледь не сфоткала свій паспорт і не скинула тому довбню, але вчасно прийшла в себе й натомість просто забанила його.

чому така реакція? бо бути із села — це гріх. це ж ніколи не про місце народження, ніхто не буде винуватити, що ти народилась в іспанському селі. однак бути з українського села й переїхати до столиці — це значить бути провінціалкою. значить бути «колхозницею».

а що це означає, до речі? найперше, твій смак. недоречний, занадто пишний стиль, забагато прикрас і стразів, надмірна демонстрація сексуальності. бо тобі, як провінціалці, треба знайти київського парубка і здобути жадану київську прописку. завоювати свою місцину під сонцем. а на шляху відібрати в довбня з баду робоче місце. хоча ні, доля моєї колгоспної душі визначена — сидіти мені довіку за касою АТБ. малєнькій чєлавєк, зайва людина, відрижка гендерної нерівності.

помітили, що хлопців «колхозниками» не називають? якщо хлоп із села — він роботящий, простий, душевний. пофіг усім на його смак, амбіційність буде тільки плюсом.

я ж відчувала себе самозванкою. думала, що в душі бидло й усе життя лише намагаюся це приховати. складні, по-справжньому розумні книжки, мені не даються. в університеті я вчилась не на червоний диплом. люблю бухати, матюкатися, курю все що димиться. одягаюсь не в дизайнерів і не в маленьких аутентичних місцевих ательє, а в масмаркеті.

і той чувак своїм різким запитанням підтвердив мої страхи: щоби я не робила, видно, що я із села. народилася там і, як кажуть у дурнуватому прислів’ї, його з мене не вивезти.

це сміття мало свої дурні наслідки: я сім років не відвідувала місце, де народилася. а потім почався ковід і мене, як і багатьох, ніхуйово вштирило.

без можливості вийти на вулицю зайвий раз я несподівано заскучала. але не за вилизаними і причесаними київськими парками. я скучала за місцем народження. за високою травою, зеленою від водорослей річкою, дерев’яною кладкою, шовковицею через дорогу, тополиним гаєм, фермами, криком півня замість будильнику й жаб’ячим ревом замість колискової.

нічого було робити і я повернулася. взяла тоді ще не чоловіка й сіла з ним у ту ж саму електричку, яка кожну п’ятницу везла нас із батьками геть із міста.

(1\2)