панна ґанджа

2022-09-21 16:38:00 мені було 17, а любителю таких фотосетів — 22, до речі. і він називав себе “феміністом”))) але це не важливо, бо я хворіла на анорексію ще п’ять років після і жоден з моїх партнерів (що теж часто називали себе “феміністами”) не зауважили це. вони помічали, звісно, але нічого з цим не робили.

варто зазначити, що вони не мусили тягти мене до клініки чи запихати їжею. не мусили ставати для мене рідною матір'ю чи психологом. але той рівень зневаги до такого масштабу проблеми вражає. жоден з них навіть не спитав:

— ми зустрічаємося вже рік і я жодного разу не бачив щоб ти з’їла щось більше за фітнес-батончик. чи ти впевнена у своїй дієті?
— ми цілий тиждень були разом у відпустці і ти снідаєш шматочком сиру з кавою, а обідаєш кавою без сиру. скажи, ти соромишся їсти при мені, чи не їси зовсім?
— при всьому вищезазначеному, ми з тобою майже однієї комплекції і за день проходимо пішки по 5 кілометрів, а ти ще до того ж робиш 50 хвилинну йогу. чи не здається тобі, що чи йобнута, любонько?

ну або просто: з тобою щось не так. твої розповіді про якийсь особливий метаболізм і “просто не хочеться” — булшіт, бо будь-якій людині, навіть дитині, треба калорій більше, ніж ти вживаєш за день. ігнорувати це я не збираюсь, бо я ж люблю тебе. а не твої рельєфні ключиці й простір між бедрами.

але жоден з них цього не зробив. жоден з них не захотів цього помічати. вони були молоді й дурні, як і я. не виключаю, що хотіли мати худу, руду кицьку, бо і самі не мали достатньо маси. можливо, це як у дівчат з високими хлопцями: на його тлі здаєшся “малєнькай прінцесай”, отак і вони поряд з замученою тростинкою були богатирями. так чи інак, звинувачувати їх уже немає сенсу, просто побажаю їхнім майбутнім дітям таких же турботливих партнерів, як були вони.

ті хлопці — продукт свого часу. часу, де жінка, яка жере “тільки салатик” на побаченні — норма. жінка, що постійно худне на дієтах, не викликає питань. жінка, що займається спортом до кривавого поту — привід для гордості. жінка, що до нудоти перепитує у коханого чи товста вона — героїня жартів.

одержима цифрою на вагах, зациклена на жирових відкладеннях жінка. зберігає фотки їжі з фастфуду так, немов це табуйоване порно. радіє, що влізла в розмір S, наче здобула Еммі. видалила з телефону менструальний календарик, бо не пам’ятає коли останній раз мала місячні. носить при собі нашатир, якщо знову потягне впасти без тями.

і найстрашніше навіть не те, що “ті часи” — це і наші часи теж. що на розлади харчової поведінки усе ще хворіють і найчастіше це жінки. що поки вони помирають від голоду, Кім Кардаш’ян збирається повертати моду на худобу й активно скидає вагу. що немає жодних гарантій для наступного покоління дівчат не потрапити в кістляві лапи Ани й смердючі обійми Мії.

найстрашніше те, що навіть через багато років. дві психотерапії, річний курс антидепресантів, купу спричинених дієтами хвороб й довгі години тренувань розуму, я іноді думаю: а може знову?..

КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ:

ресурси безкоштовної психологічної допомоги для українок та українців

рхп та війна

що робити, якщо рхп повертається Відкрити / Коментувати

2022-09-21 16:37:00 нормальний хлоп дівчини, що захворіла на анорексію: веде її до лікаря

мої хлопи: час зробити трохи фетиш-фоток з романтизацією худоби))) Відкрити / Коментувати

2022-09-15 16:37:00 ​​дівка із села: черговий москальський наратив замовляли?

коли десь не буваєш із дитинства, то речі потім виявляються меншими, ніж ти їх запам’ятала. але в селі було так само незмінно спокійно й тихо. і так, людям живеться складно. мінімальний комфорт дається тяжкою роботою. з рештою, жінки справді бувають змушені нап’ялювати на себе всі ті стразики й декольте, бо вважають, що в них немає вибору.

мені стало соромно за свої думки ще тоді, однак переоцінила я їх аж після повномасштабного вторгнення.

дізнавшись про те, що Україна — це колонія росії, я багато зрозуміла. усі імперії, що російська, що Британська, вважали свої колонії дикарями, що не знають про цивілізацію. ну а себе — носіями культури, яку вони розповсюджують на інших. імперії заохочували й заспокоювали себе: так, ми роз’їбали ваше плем’я й забрали все золото, але!!! чуваки, ХРИСТИЯНСТВО. як вам? будете їбатися в місіонерській позі?

за часів совку було тільки одне місце, де ти вважався культурною людиною — це москва. бо там знаходилася верхівка влади, найкраща інфраструктура й більше можливостей. багато українських митців, як Малєвич і Врубель, переїзжали в москву, бо прославитися в Україні було неможливо. для москалів уся наша Україна — це село де не може статися ідей світового рівня.

це підтверджують цифри: на початку колективізації в 1920х 86 % населення українців мешкало в селах. на 1932 рік 69 % господарств було колективізовано. тобто якщо ти з України, твої предки були в колгоспному рабстві по факту.

тру-культурна людина — тільки якщо в москві народився й маєш ту злополучну прописку. скоріше за все прописка йде в комплекті з привілеями: тобі не відмовляють у роботі чи навчанні через національну приналежність; тобі більше довіряють і більше поважають, бо ти ж свій; ти маєш зв’язки, бо міг рости з майбутнім чиновником в одному дворі тощо.

до речі, я навмисно розділяла весь пост «колхозность» і колгоспи. одного разу лише чула цей епітет українською мовою, та і то років чотири тому. про «колхозниць» натомість — скільки завгодно.

ось це уявлення про провінційне бидло — чи про нас, українців, воно? може в російських глибинках і живе те еталонне бидло (судячи по «йоблам війни» від bigus.info, так, живе). але то їхня історія, нехай розбираються з наслідками і причинами самі.

а по-друге, ця концепція «село — не люди» просто йде до біса. до місця мого народження — пара годин на електричці від Києва. і шо, там уже не люди живуть, а гуманоїди? недолюди, бо копаються в городах замість книжок? звісно, я так не думала. на інших мені пофіг — я себе вважала гуманоїдом у людській шкурі.

одначе під час ковіду, у той вразливий час, забуте дитинство знову постало перед очима. і я зрозуміла реальні переваги народитися в селі. як письменниця, я намагаюсь колекціонувати цікаві спогади. село в такому випадку — це їхня магічна лабораторія.

там не дуже піклувалися про мою безпеку (усіх маніяків знали в обличчя) і я бродила місцями навколо, спостерігала метеликів і фантазувала історії, епізоди з яких досі глибоко засіли в моїй творчості і снах. погодьтеся, двір із бабками біля підїзду і футбольчиком у кожного московського лоха є.

а в мене були:

закинута ферма з черепом корови, ящірками на стінах і дверями, що відкриваються самі собою
спалення явору на Івана Купала з вогнищем, біля якого я так довго ковбасилася, що в мене полопалися капіляри в носі і зранку вся подушка була в крові
жаби, що стріляють токсичною сечею
вуж довжиною з греблю
стільки домашніх тварин, скільки я ніколи не зможу завести в місті причому вони там такі недолюблені, такі вдячні за твою увагу, що я починаю плакати прямо зараз.

і ось тепер я за три чорта від України. москальська навала не тільки насмітила мені в голову й не дала насолодитися селом, поки я могла. тепер вона ще й забрала його в мене. аби ж вас підкинуло й об землю гепнуло, москалі. вивезли б спочатку своє гівно з голови, а потім уже дівку із села. Відкрити / Коментувати

2022-09-13 16:37:00 ​​дівка із села: міщанка-самозванка

ця війна мені дуже нагадує розставання з якимось аб’юзивним патологічним брехуном. потім, через довгі місяці страждань, починаєш згадувати минуле, а разом із ним — усі непомічені тобою «червоні прапорці». ось і в мене сьогодні розблокований спогад.

колись я сиділа на баду, тоді то був такий трохи більш еджі тіндер. зокрема я там частіше знаходила з ким побухати. хлопи зі своєю дурнею там особливо виділялися, бо можна писати навіть якщо на твій лайк не відповіли взаємним лайком. стався такий діалог:

хлоп: аткуда прієхала?
я: чьто?
він: ну, аткуда прієхала, із дєрєвні?
я: із Кієва, вапщєто.
він: та нє пізді
я: тібє прапіску паказать?
він: врьош ті всьо

як ви вже зрозуміли, профіль у мене тоді був російською, як і мова. так що це не мовно-національний дойоб. яі справді ледь не сфоткала свій паспорт і не скинула тому довбню, але вчасно прийшла в себе й натомість просто забанила його.

чому така реакція? бо бути із села — це гріх. це ж ніколи не про місце народження, ніхто не буде винуватити, що ти народилась в іспанському селі. однак бути з українського села й переїхати до столиці — це значить бути провінціалкою. значить бути «колхозницею».

а що це означає, до речі? найперше, твій смак. недоречний, занадто пишний стиль, забагато прикрас і стразів, надмірна демонстрація сексуальності. бо тобі, як провінціалці, треба знайти київського парубка і здобути жадану київську прописку. завоювати свою місцину під сонцем. а на шляху відібрати в довбня з баду робоче місце. хоча ні, доля моєї колгоспної душі визначена — сидіти мені довіку за касою АТБ. малєнькій чєлавєк, зайва людина, відрижка гендерної нерівності.

помітили, що хлопців «колхозниками» не називають? якщо хлоп із села — він роботящий, простий, душевний. пофіг усім на його смак, амбіційність буде тільки плюсом.

я ж відчувала себе самозванкою. думала, що в душі бидло й усе життя лише намагаюся це приховати. складні, по-справжньому розумні книжки, мені не даються. в університеті я вчилась не на червоний диплом. люблю бухати, матюкатися, курю все що димиться. одягаюсь не в дизайнерів і не в маленьких аутентичних місцевих ательє, а в масмаркеті.

і той чувак своїм різким запитанням підтвердив мої страхи: щоби я не робила, видно, що я із села. народилася там і, як кажуть у дурнуватому прислів’ї, його з мене не вивезти.

це сміття мало свої дурні наслідки: я сім років не відвідувала місце, де народилася. а потім почався ковід і мене, як і багатьох, ніхуйово вштирило.

без можливості вийти на вулицю зайвий раз я несподівано заскучала. але не за вилизаними і причесаними київськими парками. я скучала за місцем народження. за високою травою, зеленою від водорослей річкою, дерев’яною кладкою, шовковицею через дорогу, тополиним гаєм, фермами, криком півня замість будильнику й жаб’ячим ревом замість колискової.

нічого було робити і я повернулася. взяла тоді ще не чоловіка й сіла з ним у ту ж саму електричку, яка кожну п’ятницу везла нас із батьками геть із міста.

(1\2) Відкрити / Коментувати

2022-09-08 16:37:05 це розширення використовує по справжньому жорсткі методи Відкрити / Коментувати

2022-09-08 16:37:00 Відкрити / Коментувати

2022-09-08 16:37:00 дофамінова зомбі #2: не думай про слона

у минулій частині я видалила тікток. слідом за ним пішли гугл.подкасти. потім я вийшла з акаунту, де була підписана на меми та поставила в браузер додаток Stay Focused, що рахує час, який я проводжу на ютубі. після години перебування на сайті він блокує доступ до нього й до самого себе на всяк випадок (правильно робить, скотина мала).

думки, що я їх стримувала, затопили мене. ось я в них по саму поцьку. тепер по вуха. і вже по маківку. і просто… просто ВБИЙТЕ МЕНЕ.

розлучення із соцмережами — це завжди зустріч із собою. я б воліла ту зустріч пропустити по причині того, що мене затягнуло в масштабну мемну коловертень. бо виявилося, що складаюсь я з:

заповнених душними роздумами тромбів
гнійників, повних іпохондрії
заплутаних вен тривоги
татуювань із катастрофічними сценаріями майбутнього
текстів пісень лободи й віа гри (господи, за що) під нігтями
і вся моя кров отруєна суцільним самоїдством

хто б міг подумати, що я така нудна? вважала себе тією ще кралею — книжки, лекції, розширення свідомості, рекреації на природі. думала, що позбудуся інфошуму і як попруть великі ідеї… а поперло відомо що.

усе те, що було поховано під мемними пісками, випнулося на світ божий і стало мучити мене. найтяжче лягати спати та прокидатися без телефону. вночі він мене заколисував, зранку будив (з такими новинами й із домовини встанеш).

а ще нудьга. цей камінець у взутті, що й без того незручне. ця бджола в пишних спідницях. крапельки води на маківку. жуйка, яку ти жуєш дві години — болить щелепа й у роті гіркота. у кожного свій демон, і цей належить мені. тобто це я належу йому.

так було тижня зо три, потім проблеми зі сном досягли піку — я не змогла заснути зовсім і ту добу мій стан найкраще відповідав назві цієї епопеї.

а потім мене відпустило. не те щоби я стала прекрасно спати — це тема для окремої розмови. але хоча б перестала нервово колихати ногою й курити на балконі, роздумуючи яку жінку вибере чоловік після моєї наглої смерті. уявляти її (і смерть, і жінку) в усіх подробицях. чи що Сербія нападе на Болгарію. чи росія. чи що на всіх нападуть інопланетяни з «Тихого місця». моя фантазія — нестримна сучка, і це не найкраща її сторона.

а коли такі думки й з’являються — то я кажу собі «ні» й це у більшості випадків працює. чи відома вам розкіш НЕ думати про щось? є навіть гра така: не думай про слона. усе, ти програв\ла. і все ще думаєш, правда? і тепер. слони, вони такі, будуть пам’ятати тебе й через двадцять років. а думки не з’їбуться, доки не оволідієш мистецтвом дзену. тобто, почистиш телефон від прутні. Відкрити / Коментувати

2022-09-05 13:20:23 усе, що я знала про Болгарію до 24 лютого: тут народився кіркоров. але цей факт виявився абсолютно беззмістовним, коли постало питання швидкого переїзду. загалом усі путівники і порадники написані росіянами, що по добрій пам'яті сприймають Болгарію як елітний совковий курорт. дехто з них пише у клясичному російському стилі "обісрати все і побільше", дехто після своєї урюпінскої міжніжної щілини сприймає цю країну як рай земний.

правда ж десь посередині й, як зазвичай, говорить вустами українців.

тому ось мій огляд на Софію, столицю Болгарії, де я розповідаю про:
— народну обсесію на куріння, йогурт і левів
— що болгари вішають на дерева
— як ставляться до росії та України
— який вигляд має місто Софія і кому воно не сподобається
— чи справді болгари кивають, коли щось заперечують і хитають головою, коли погоджуються? Відкрити / Коментувати

2022-08-22 22:07:46 прощавай, внутрішня рф

я не люблю стереотипи. проте в кожної нації є власні цінності й росія теж має свої. оскільки зараз я активно здихуюся всього російського у своєму житті, час покінчити й зі шкідливими установками. знайти їх було не складно — мене вело почуття відрази.

чи мають інші люди, крім росіян, такі якості? звісно, так. але ті сучасні росіяни, яких я зустрічаю — від їхніх зірок і політиків, моїх цілком звичайних колишніх знайомими й друзів й до ординарного коментатора чи форумчанина, мають спільний вайб. я вирішила деконструювати його найбільш гидотні елементи так, як люблю найбільше — у список із 5 пунктів. отже, ось цінності, на мою думку, що властиві росіянам:

1. жартівлива беззахисність. заборонили геїв? так я не гей. садять за репости? закрию сторінку. інстаграм назвали екстремістським? буду жартома називати його «нельзяграм». ці сардонічні копінг-механізми йдуть нахуй. я буду жартувати тільки якщо не буду мати інших варіантів. тільки якщо в мене будуть факти, що мій біль є хронічним. в інших випадках — я борюсь.

2. хитра, злобна тваринність. така була, за словами Юнга, у сталіна. однак саме так я тепер називаю характерне для жителів росії поєднання схильності до критики, жадоби до розправи й простої, буденної злобливості. єдина причина для такої сусвітньої поведінки — низький рівень життя. але що було першим — злобливість, чи зубожіння? так чи інак, я намагаюсь не вчиняти вуличних сутичок (словесних чи фізичних). аж допоки мене не займають і того не вимагає ситуація

3. щодо хитрості. росія — країна агресивного маркетингу. згадати хоча б «чайну компанію» із санкт-петербурга (причому із самого невського проспекту, обличчя міста). промоутери за допомогою психологічного й нерідко фізичного тиску заганяють перехожих на дегустації преміумчаїв, а потім продають під дорогою етикеткою непотріб, що фарбує холодну воду. і такого штибу афер у росії — як рідкого гівна навесні. звісно, наїбати люблять у будь-якій країні. однак не в кожній «кінуть лоха» — частина національної філософії. і особисто я не збираюся вдаватися до такого й підтримувати будь-яким чином.

4. т.зв. слов’янська прямолінійність. себто неделікатність, яку вони називають «проста майо мнєніє». за доказами зайдіть до будь-якого російськомовного блогера в коменти. річ не в тому, що треба думати про людей тільки хороше. річ у тім, щоб озвучувати свої думки усвідомлено. знаючи, що їх на тому кінці прочитає жива людина й що я пишу на її сторінці, взагалі-то.

5. дискримінація. хохли, лягушатники, макаронники, бульбаши, хачі, тормознуті естонці, пшекі, жиди, піндоси, амерікоси, чушкі, чукчі. вони будуть називати тебе як завгодно, тільки не так, як ти попросив. у комплекті до цього — зверхність і паразитизм до рівня «усе, що може говорити російською — росія». усе ж таки, я стала більш чутливою до дискримінації навколо мене, неважливо хто її адресат й адресант. несподівано вона стала ледь не візуально відділятися від буденності сухими шматками гнилої трухи. застаріла і спорохніла, як російська імперія. Відкрити / Коментувати

2022-08-15 19:56:21 добре, якщо поліціянти всім відділком не посміються, коли ти принесеш їм заяву. та й то ж стається після нападу зазвичай. а в процесі навіть перебування в компанії не допоможе. коли я зустрічалась із худими або мого зросту чоловіками, до нас регулярно приставали різні київські психи з їхніми проблемами. і перестали вони чіплятися тільки коли я почала ходити з маскулінними чоловіками. ось вам і відповідь чому дівки в тіндері шукають собі високих хлопів. навряд чи це свідомий процес, але так, жінки у 2022 році все ще відчувають потребу в безпеці на базовому рівні. це так банально. це так нудно, боже. жінка може полетіти в космос, може очолити країну, але й усе ще може бути зґвалтованою просто через те, що не змогла дати відсіч. ось справжня причина, чому нас гвалтують. не через короткі спідниці. і навіть не через те, що ми фізично справді слабкі.

нас гвалтують, бо й ми, і чоловіки, впевнені в жіночій слабкості від природи. слабкості, що може собі дозволити теплична рослина, а не людина, що живе в реальному світі, повному небезпек і неадеквату. із самого дитинства ми робимо все, щоби наша уявна слабкість стала правдою. на уроках трудового навчання ми вишиваємо. а потім на вечірці хтось починає ділитися тими похмурими історіями, що пов’язані з чоловічими домаганнями, і такі знаходиться ледь не в кожної з нас. на відміну від вишитих власноруч спідничок. розумієте, до чого я веду?

еволюція зробила нас максимально ефективними для того, щоби передавати свої гени. жіноче тіло заточене під народження дітей, і від того слабше за чоловіче. і наша поведінка через це теж не така: жінки не лізуть у суперечки, менше ризикують, не мають жаги до бою. але ніколи не йшлось про те, що жінки мають скласти білі рученьки (з ноготочками, звісно) та віддати свою безпеку на милість чоловіків поряд. правило «хто сильніший, той має рацію» не діє на рівні складної економіки й у політичних іграх. але воно все ще діє на простому побутовому рівні. і є непоганою альтернативою для тих, кому впадло чекати поки до людей дійде, що треба поважати один одного.

річ у тім, що ми не бачимо різниці між «мужністю» й «хоробрістю». нам не треба ставати мужчинами з їхнім невтримним бажанням мірятися пісюнами і стрибати по дахах гаражів із високим ризиком розтрощити череп. ми мусимо бути спроможними захистити себе. перестати бути принцесками і стати королевами, які можуть і голову з плечей, і народ повести проти руснявої навали. вульва від цього не відпаде, клянусь анатомічним атласом.

різниця в гормонах не дасть нам зрівнятися з чоловіками, це правда. але ми можемо бути сильнішими, ніж ми є прямо зараз — і багато проблем, з якими жінки стикаються, перестануть бути загрозою хоча б для наступного покоління. просто уявіть світ, де дівчата хоча б ось такі ж як і були, за винятком тої вивченої беззахисності, яку ми обираємо задля краси. стандарти зовнішності не на скрижалях виточені: змінимося ми, і вони будуть змушені підкоритися новому порядку — як то було через війни, епідемії чи нові технології.

не буду брехлом, я не знаю, чи це спрацює. але більш за все на світі люблю перевіряти гіпотези на власному досвіді. і ця одна видається мені до біса перспективною.

отже, з мене, як тільки визначусь із місцем проживання — крав мага й чесна розповідь про те, чи змінилося моє життя. з вас — вогник під постом, щоби мене порадувати. Відкрити / Коментувати