Непрості стосунки наддніпрянців і галичан у вирі національно-визвольної боротьби, частина 2/3
Перша частина тут
На публіці лідери обох державних формувань заявляли про те, що «шкідні непорозуміння» потрібно негайно вирішувати задля збереження соборності України, проте на ділі Наддніпрянщина й Галичина мали різні уявлення про геополітичний курс – наприклад, Петлюра вважав головними ворогами росіян (більшовиків і білогвардійців) і прагнув до замирення із Польщею, в той час як для Петрушевича основною ціллю було звільнення Галичини від поляків, і, відстоюючи інтереси рідного краю, він був готовий піти на співпрацю із Москвою (що підтверджує подальша доля УГА). Ось як це пояснював історик Роман Тимченко: «Президент УНРади, який виріс в умовах конституційної монархії, здавна звик жити за законами й дотримуватися їх. Світогляд Головного Отамана, навпаки, формувався в умовах цілковитої сваволі російського самодержавства, де нормативні акти часто не виконувалися. Тому Є. Петрушевич, прийшовши до влади, основну увагу приділив розвитку державного життя й проведенню політико-правових реформ. Директорія ж, уособлювана насамперед С. Петлюрою, практично не займалася даним питанням, оскільки весь час змінювала місце свого перебування. Зовнішньополітичні орієнтири обох чільників також формувалися за імперської доби. Тому цілком виправдані надії Головного Отамана у війні на Польщу, а Президента УНРади – на російські сили».
Невдовзі після підписання Акту Злуки УНРада призначила Євгена Петрушевича представником Галичини у Директорії, проте у повному складі Директори зібралися лише раз – 12 березня 1919 р. у Проскурові, бо вже 9 червня УНРада, зважаючи на скрутне становище галицьких земель, припинила власне існування й проголосила Петрушевича Диктатором ЗУНР. Це поглибило суперечки з Директорією, бо після ліквідації галицького парламенту, влада над землями ЗО УНР мала би перейти до них. У відповідь на дії галичан, наддніпрянці виключили Петрушевича зі складу Директорії й 4 липня 1919 р. створили у складі свого уряду Міністерство Західної Області, через яке мало би здійснюватися управління Галичиною.
Тоді складну політичну ситуацію на короткий час вдалося вирішити. Хоч УНР і надалі прагнула ліквідувати автономію ЗО УНР, Українська Галицька Армія після провалу Чортківської офензиви перебувала у скрутному становищі й потребувала допомоги. Стан армії УНР теж різко погіршувався – почалася епідемія тифу, багато вояків дезертирувало або перейшло на бік Червоної армії чи Денікіна. Це створило умови для переходу УГА за Збруч і об’єднання двох армій для спільний бойових дій.
Здавалося би, настав час відкласти політичні суперечки. Однак ексцес із дипломатичною місією до Польщі, коли П. Пилипчук перевищив покладені на нього обов’язки, спричинив новий вибух суперечок між наддніпрянцями й галичанами. Останні почали підозрювати керівництво УНР в тому, що вони вирішили «обміняти» Галичину на військову допомогу Польщі. Щодня українська преса у Кам’янці провокувала конфлікт – наддніпрянська газета «Український козак» безупинно критикувала Диктатуру, а галицьке видання «Стрілець» - Головного Отамана. І хоч договір із Польщею вже за рік буде укладено, на той момент конкретних планів по «обміну» української землі у Петлюри не було.
Гармидер
