А чому ми все про пісні та про платівки? А з естрадними концер | ПЛАЙ

А чому ми все про пісні та про платівки? А з естрадними концертами у нас що?

Тема не з простих. Бо інфи про живі виступи наших естрадників в інтернетах стільки ж, скільки бойового духу в русні. Та й відосів із концертами збереглося вкрай мало. Все, що маємо – поодинокі бутлеги та рідкісні спогади учасників/очевидців тих подій з інтерв’ю. І все ж я спробую скласти з них більш-менш цілісний пазл.

Наприкінці 60-х концерти українських гуртів ще хоч якось нагадували закордонні рок-гіги. Дякувати за це треба київському комсомолу, який офіційно впрягся за рок-н-рольний двіж. Як я вже розповідав, у 67-му в столичному клубі "Мрія" відбулося аж два рок-фести, а у 68-му в актовій залі головпоштамту провели Всесоюзний фестиваль біг-біту. Та на початку 70-х нове керівництво української компартії розігнало рок-підпілля і змусило його грати за своїми правилами.

Відтоді концерти в Україні проводилися за чітким регламентом і шаблоном. Фан-зони та слем? Забудьте про це неподобство! Сидимо спокійно, слухаємо музику на стільчиках, як культурні люди. І аплодуємо по команді, коли скаже конферансьє.

Проводилися такі івенти зазвичай у філармоніях. Нагадаю, що для тогочасних українських артистів вони були не лише концертними майданчиками, а ще й чимось типу продюсерських центрів, де можна було офіційно займатися музикою на зарплаті. Для виступів музикантів вищого калібру існували більш місткі палаци культури – на кшталт київського Палацу “Україна” чи Жовтневого, де сидячі постестрадні шабаші проводяться досі.

У теплі пори року можна було пограти на відкритих сценах, які тоді так і називалися – естради. Впевнений, хоча б одна така точно є у головному парку вашого міста. І нарешті, найбільш екзотична локація для естрадних концертів – цирк. Ну а що: панорама хороша і конкурси цікаві!

Треклист таких виступів мали заапрувити згори. Якщо в ньому немає комуністичних од та творчості совєцьких композиторів – на сцену вас просто не випустять. Зате для самодіяльних ансамблів наприкінці концертів передбачався бонус – можливість заспівати англійською чи навіть закаверити західний гурт. Такою форою активно користувалися ВІА із учорашніми неформалами в складі типу львівської “Арніки”.

Важлива і принципова деталь: всі без винятку українські артисти, – не лише ансамблі, а й попсарі, – у 70-х виступали виключно із живим звуком. Найпростіше пояснення цього факту є одночасно найбільш очевидним: тогочасний технічний прогрес ще не доріс до нормальних “мінусівок”. Але й халтурити на сцені було якось не прийнято. Ситуація почала змінюватися ближче до кінця 80-х, з настанням “фанерної” епохи.

І кілька слів про гастролі. Міцні середняки обмежувалися концертами по Україні, більш статусним селебам дозволяли кататися по союзу. Але найвищий левел – закордонні турне до “дружніх країн соцтабору”: Польщі, Чехословаччини, Італії, Німеччини. Чемпіонкою із забугорних виступів була Софія Михайлівна Ротару. Наприкінці 70-х співачка навіть готувала закордонну платівку, але в останній момент компартія заборонила їй співати пісні “буржуазних авторів” і дала задню.

Переконаний, що інфа, яку я накопав, не є вичерпною. Тому якщо знаєте ще щось цікаве про тогочасні концерти і бажаєте цим поділитися – велкам у коменти.