ПЛАЙ

2022-07-28 12:44:32 У майбутньому на Кирила Стеценка чекала типова доля проукраїнського митця в Україні: 90-ті – забуття і підпілля, після 2004-го – повернення і…знову підпілля.

Відійшовши від “ЧР”, наш герой продовжив з перемінним успіхом займатися промоцією різних музичних проектів. Наприклад, продюсував хард-рок-гурт із Дубно, що, за іронією долі, теж називався “Еней”. У 1991-му Стеценко та музиканти провели у місті фестиваль “Тарас Бульба”, що вважається найстарішим рок-фестом України та існує до сьогодні. А стабільний заробіток у той час музиканту приносило викладання на кафедрі шоу-бізнесу в КНУКІМ (хоча сам Стеценко розповідає, що на той момент у шоу-бізнесових справах розумівся не дуже).

Черговий зоряний час для Кирила Вадимовича прийшов із владою Віктора Ющенка. На замовлення тодішнього мінкульту він розробив культурну стратегію України. Сьогодні праця Стеценка із купою езотеричних термінів у стилі проповіді Мунтяна виглядає наївно, але тоді була чи не першим офіційно затвердженим документом, що фіксував чітко проукраїнський вектор розвитку нашої культури та детально пояснював серйозним дядькам із кабінетів, що і як робити, щоб його притримуватися. Інша справа, що серйозні дядьки сприймати його не захотіли, тому цей 40-сторінковий талмуд ліг мертвим вантажем на якійсь чиновницькій полиці.

Попри специфічний сленг “Стратегії культури України” Кирила Стеценка все ж процитую один фрагмент, який коротко описує її суть: “... цивілізаційна місія України полягає у поширенні Миру, Людяності й Любові”. Миру, людяності та любові, а не вбивств, руйнувань і ракет! (#russiaisaterroriststate)

Коли з українцями трапився колективний янукович, Кирило Стеценко знову зник із радарів. А повернувся аж у 2012-му – з новиною про те, що ставить всі свої культурні проекти на паузу та знову береться за музику. Останніми роками Стеценко їздив по Україні з програмою “Галерея скрипкових геніїв”, у якій презентував переосмислення класичних музичних шедеврів Італії, Німеччини, Франції та інших західних країн.

Ось що сам музикант розповідає про свій творчий ревайвл в інтерв’ю: “Був період, коли я захопився культурним менеджментом. Але в якийсь момент зрозумів, що для того, щоб втілити все замислене в життя, мені не вистачить і ста років. Життя кінечне, а музика вічна. Краще вже буду промовляти до вічності через неї”.



Відкрити / Коментувати

2022-07-28 12:39:38 До команди фестивалю “Червона Рута” Кирило Стеценко долучився у травні 1989-го – менше, ніж за півроку до того, як він відбувся в Чернівцях. За допомогою до нього звернувся Тарас Мельник – колишній клавішник “Енея”, а відтоді – незмінний директор “ЧР” (помер на початку 2022-го від ковіду).

Стеценко до останнього не вірив у повністю проукраїнський музфест – думав, що з комуняками про це годі й домовлятися. Але пану Тарасу вдалося знайти серед впливових людей у компартії латентних українських патріотів, які вже відчували запаху змін у повітрі та зволіли, аби їхні імена потрапили до пантеону героїв прийдешньої Незалежності.

Кирило Стеценко розповідає, що в оргкомітеті “ЧР” займав посаду рекламного директора. Але за фактом це було чимось середнім між піаром, арт-дирекшном та копірайтингом. Саме він придумав логотип “ЧР”, в якому кожен колір відповідав одному з музичних напрямків фестивалю: червоний – популярні і танцювальні жанри, чорний – рок, білий – бардівська музика.

А ще Стеценко вигадав для фесту каламбуристі слогани, про які вже ніхто не пам'ятає. Топ-3 моїх улюблених: “Кроком руш – rock’ом crush”, “Червона Рута – проти рутини”, “Українці всіх країв, кохайтеся!” (пародія на “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”).

Такий бум концептуалізму на “Червоній Руті”-89 у Чернівцях відбувся вперше і востаннє. Наступні фести пройшли без участі Кирила Стеценка, а відтак вийшли на кілька голів слабшими в ідейному плані.



Відкрити / Коментувати

2022-07-28 12:37:33 Після розпаду “Енея” частина учасників гурту перейшла до новоствореного ВІА “Візерунки шляхів” на чолі з Петриненком, а пізніше з його ж ініціативи влилася в дерусифікований склад “Чарівних гітар”.

А ось Кирилу Стеценку так не пощастило. Без суду та слідства хлопця вислали до рівненської філармонії. “Поїхав би на Кавказ, але скажи спасибі, що у тебе родичі зі статусом. Так шо пілікай собі тихенько і не вийобуйся!”, – поставила музиканта перед фактом підла гебня.

Сперечатися Кирило не насмілився. У Рівному він зосередився на сольній кар’єрі скрипаля-інструменталіста, до якої його з пелюшок готували “родичі зі статусом”. Виступав на республіканських конкурсах, навіть займав призові місця у москві, а ще підпрацьовував сесійним музикантом для інших артистів. Так одного разу Стеценко познайомився з маестро Володимиром Івасюком. “Після виступу Івасюк сам підійшов до мене за кулісами, подякував за гарну гру. А я ж його навіть не впізнав!”, – згадує Стеценко.

У 80-х Кирило Стеценко відкрив у собі ще одну іпостась – музичного журналіста. В авторських передачах на радіо “Промінь” та УТ-1 (aka Суспільне) він знайомив українську аудиторію з новонародженою музичною контркультурою у вигляді “ВВ”, “Братів Гадюкіних”, “Кому Вниз” та інших формацій.

На одному з ефірів Стеценко як ведучий обговорював з гостями перспективи української музики. Хтось із них висловив думку, що Україні не вистачає потужного фестивалю, який би вивів на світло нове покоління наших інді-музикантів. А назвати його можна на честь когось із видатних естрадних діячів – скажімо, покійного Івасюка.

Кирило Стеценко цю думку запам’ятав. Невдовзі він буде серед тих, хто втілить її в життя.



Відкрити / Коментувати

2022-07-28 12:34:20 Написати пісню, яка сьогодні видається забутим шедевром українського блюз-року 70-х. Вигадати концепцію головного українського андерграундного фесту 80-х. А у 2000-х детально пропрацювати культурну стратегію для України, яка, на жаль, так і залишилася документом на папері. І все це зробила одна людина!

Кирило Стеценко – спадковий музикант. Якщо ви вчили історію укрмузу в музикалці або хоча б вмієте користуватися вікіпедією (мій варіант), то маєте знати, що це його дід і повний тезка на початку ХХ століття створив хорову капелу УНР. Сам хлопець у дитинстві захопився скрипкою, а в юності вдарився у рокешник.

Тінейджером Стеценко разом із друзями з київської музичної школи імені Лисенка зібрали гурт “Еней”. Окрім профільного інструменту музикант грав у ньому на гітарі, клавішах, сопілці, губній гармоніці – словом, на всьому, до чого міг дотягнутися. А фронтменом “Енея” був ніхто інший, як молодий і гарячий Тарас Петриненко.

За спогадами Стеценка, наприкінці 60-х–на початку 70-х “Еней” був топовим рок-гуртом Києва. Пацани частенько грали сольники із власним репертуаром, а на весіллях і дискотеках заробляли гроші каверами на західний роцк і українські народні пісні. Але за кілька років “доблєсниє” гебісти запроторили націоналістичну “Плєсєнь” (під таким позивним “Еней” проходив у звітах службістів) до цензурної колби. Не витримавши тиску товаришів майорів, у 1977-му ансамбль самоліквідувався.

За свою недовгу історію “Еней” написали з десяток пісень і зіграли кілька концертів на телебаченні, але зі зрозумілих причин мало що з цього дожило до наших днів. Втім, навіть тих небагатьох треків гурту, що вціліли у попердоленій якості, цілком вистачає, щоб оцінити сонграйтерський талант Кирила Стеценка.

Раджу звернути увагу на його прогресив-фольк-дабову обробку народної “Ой у полі рута…” (раніше писав про неї окремо) та “Радіймо сонцю і життю” – чудовий блюз-рок, який потім потрапив до репертуару “Чарівних гітар” (завдяки Петриненку) та луцького “Світязя” із Зінкевичем на борту (саму пісню, правда, співав не він, а Вадим Гаркавий).



Відкрити / Коментувати

2022-07-20 11:46:33 Насамкінець додаю маленький, але гордий список достойних лайвів української естради. До нього увійшли як аудіозаписи концертів, так і відео з виступів перед публікою та на камеру (телевізійні концерти – ще один призабутий жанр тогочасних музичних “живяків”).

За оцифровку та збереження цього скарбу, а також за допомогу в підготовці допису хочу вкотре подякувати Ігорю Калениченку з проекту “Золотий фонд української музики”.

“Кобза”, “Світязь”, “Чайки” та інші – “Ти + я = Весна” (1974) -



“Пісня завжди з нами”. Співає Софія Ротару (1975) -



Виступає ансамбль “Смерічка” (музичний фільм для естонського телебачення, 1975) -



Арніка – концерт у Львові, 1975 -



Софія Ротару та ВІА “Червона Рута” – концерт у Чехословаччині, 1976 -



Секстет Олександра Шаповала – Цикл “Кобзарева дума” (джазовий фестиваль у Донецьку, 1976) -



ВІА “Світязь” та інші – “Мелодія голубих озер” (1977) -



Чарівні Гітари – концерт в Одесі, 1979 -



Назарій Яремчук та “Смерічка” (львівське телебачення, 1984) -



Ватра – “Музика і ти” (фільм-концерт, 1987) -

Відкрити / Коментувати

2022-07-20 11:43:27 А чому ми все про пісні та про платівки? А з естрадними концертами у нас що?

Тема не з простих. Бо інфи про живі виступи наших естрадників в інтернетах стільки ж, скільки бойового духу в русні. Та й відосів із концертами збереглося вкрай мало. Все, що маємо – поодинокі бутлеги та рідкісні спогади учасників/очевидців тих подій з інтерв’ю. І все ж я спробую скласти з них більш-менш цілісний пазл.

Наприкінці 60-х концерти українських гуртів ще хоч якось нагадували закордонні рок-гіги. Дякувати за це треба київському комсомолу, який офіційно впрягся за рок-н-рольний двіж. Як я вже розповідав, у 67-му в столичному клубі "Мрія" відбулося аж два рок-фести, а у 68-му в актовій залі головпоштамту провели Всесоюзний фестиваль біг-біту. Та на початку 70-х нове керівництво української компартії розігнало рок-підпілля і змусило його грати за своїми правилами.

Відтоді концерти в Україні проводилися за чітким регламентом і шаблоном. Фан-зони та слем? Забудьте про це неподобство! Сидимо спокійно, слухаємо музику на стільчиках, як культурні люди. І аплодуємо по команді, коли скаже конферансьє.

Проводилися такі івенти зазвичай у філармоніях. Нагадаю, що для тогочасних українських артистів вони були не лише концертними майданчиками, а ще й чимось типу продюсерських центрів, де можна було офіційно займатися музикою на зарплаті. Для виступів музикантів вищого калібру існували більш місткі палаци культури – на кшталт київського Палацу “Україна” чи Жовтневого, де сидячі постестрадні шабаші проводяться досі.

У теплі пори року можна було пограти на відкритих сценах, які тоді так і називалися – естради. Впевнений, хоча б одна така точно є у головному парку вашого міста. І нарешті, найбільш екзотична локація для естрадних концертів – цирк. Ну а що: панорама хороша і конкурси цікаві!

Треклист таких виступів мали заапрувити згори. Якщо в ньому немає комуністичних од та творчості совєцьких композиторів – на сцену вас просто не випустять. Зате для самодіяльних ансамблів наприкінці концертів передбачався бонус – можливість заспівати англійською чи навіть закаверити західний гурт. Такою форою активно користувалися ВІА із учорашніми неформалами в складі типу львівської “Арніки”.

Важлива і принципова деталь: всі без винятку українські артисти, – не лише ансамблі, а й попсарі, – у 70-х виступали виключно із живим звуком. Найпростіше пояснення цього факту є одночасно найбільш очевидним: тогочасний технічний прогрес ще не доріс до нормальних “мінусівок”. Але й халтурити на сцені було якось не прийнято. Ситуація почала змінюватися ближче до кінця 80-х, з настанням “фанерної” епохи.

І кілька слів про гастролі. Міцні середняки обмежувалися концертами по Україні, більш статусним селебам дозволяли кататися по союзу. Але найвищий левел – закордонні турне до “дружніх країн соцтабору”: Польщі, Чехословаччини, Італії, Німеччини. Чемпіонкою із забугорних виступів була Софія Михайлівна Ротару. Наприкінці 70-х співачка навіть готувала закордонну платівку, але в останній момент компартія заборонила їй співати пісні “буржуазних авторів” і дала задню.

Переконаний, що інфа, яку я накопав, не є вичерпною. Тому якщо знаєте ще щось цікаве про тогочасні концерти і бажаєте цим поділитися – велкам у коменти.



Відкрити / Коментувати

2022-07-19 13:28:18 "Нє-нє, українською ж просять..."

(Кучма + Бобул) - кобзон = База



Відкрити / Коментувати

2022-07-12 17:17:18 Гляньте, який кайф! На сайті можна ознайомитися з історією української музики від найдавніших часів до сьогодення, а потім ще й перевірити свої знання в point-n-click-грі.

Більшість інфи про українську естраду сконцертровано у розділі про ХХ ст. Ключові особи: брати Майбороди, Квітка Цісик, Яремчук, Івасюк та його "Червона Рута". Є ще Софія Ротару, Тарас Петриненко, Ніна Матвієнко, Іво Бобул та Алла Кудлай, але вони перекочували вже в наступний розділ - про 80-90-ті. Насправді вибірка артистів дуже дивна і аж ніяк не вичерпна, але менше з тим. Для загального враження і ностальгійних флешбеків згодиться.

https://musicofukraine.com.ua Відкрити / Коментувати

2022-07-11 12:30:18 Вважається, що Сєрова у рашці розкрутив саме Крутой. Це правда, але не зовсім. Бо першим пропозицію Крутому зробив сам Сєров. Завалившись на московську хату композитора, Саша надихнув його об’єднати зусилля і “пакаріть сталіцу” хітом на мільйон.

Таким і стала пісня “Мадонна”. На неї Олександр Сєров зняв кліп, за його словами – перший у радянському союзі. За “Мадонною” послідували “Ты меня любишь”, “Я люблю тебя до слез” та інші сопливі стилізації під рок-балади для сентиментальних дам. Можна навіть сказати, що для тогочасних російськомовних слухачок Сєров був кимось типу Винника на мінімалках.

В інтерв’ю співак зізнається, що після солд-аутів на стадіонах заходив до гримерки, дивився у дзеркало і говорив собі: “Бро, це не назавжди”. Як у воду глядів. Ближче до середини 90-х Крутой закріпився в пантеоні московських шоу-бізнесових босів і охолов до свого друга, а сам Сєров вже не вивозив. Звісно, він досі виступає і навіть випускає пісні, але кому це все тепер потрібно?

Куди цікавіше за музику Сєрова зараз те, що він говорить про війну між росією та Україною і як його позиція змінювалася з часом. У 2014-му, коли орки лише анексували Крим, співак називав себе “украинским хлопцем” і вважав, що російська приналежність півострова – “спорный вопрос”. Через це музикант навіть символічно скасував ювілейний концерт.

Однак вже в 2017-му Сєров приїхав із виступами до “бывших сослуживцев” із Сімферополя та Севастополя. Тобто, прямо порушив українське законодавство і мав би опинитися за це в “чорних списках” СБУ. Потім менеджмент співака довго виправдовувався і вибачався перед українцями за скоєне, щоб не дай бог не втратити місцеву фан-базу. І це чомусь спрацювало! У 2020-му порушник безперешкодно провів у Києві сольний концерт.

Загалом Олександр Сєров не схожий на агресивного руськомірного агітатора. Скоріше на меншовартісного малороса з усіма похідними про “мижебратья” та “вєлікуюрускуюкультуру”. Але особисто я вважаю, що Олександр Миколайович – звичайний пристосуванець, для якого цілком ок міняти чи корегувати свої погляди в залежності від плюшок, які він за це може отримати.

Щоб переконатися в цьому, давайте ще раз пробіжимося основними віхами кар’єри Сєрова. Закіс під Бобула, закіс під Зінкевича, закіс під Тома Джонса…От і виходить, що весь творчий шлях пана Олександра – це одне велике і суцільне паразитування на комусь чи чомусь без жодної претезнії на оригінальність. Таким він був, таким він і лишився.



Відкрити / Коментувати

2022-07-11 12:27:40 Випустивши дві-міні платівки у 77-му та 78-му, “Юнги” розбіглися хто куди. Частина складу перейшла до гурту Кіма Брейтбурга “Діалог”, де згодом заявили про себе брати Меладзе. Сєрова же носило українськими ансамблями, як весільного генерала.

У 80-х музиканта запросили до чернівецької філармонії. Там він мав стати вокалістом ВІА “Жива вода”, але вирішив не переходити дорогу Іво Бобулу (з яким досі дружить і якого запрошував на “розігрів” на свої київські концерти). Співпраця Сєрова і “ЖВ” обмежилася демо-версією пісні “Якщо любиш, кохай”, яку потім перезаписали із вокалом Бобула. Манера співу в обох схожа, тому відмінності між першою і остаточною версією несуттєві.

Також під керівництво Сєрова збагрили чернівецький ансамбль “Черемош”. Попри зірковий склад із сестрами Ротару сам гурт на той час особливих надій не подавав і вважався клоном ВІА “Червона Рута”, який кількома роками до того перейшов під крило ялтинської філармонії. Тим не менше, Сєрову вдалося підтягнути популярність “Черемоша”, осучаснивши його стиль завдяки диско-трекам у стилі АВВА. У 83-му Олександр Миколайович відзвітувався про виконану місію і пішов далі.

Після Чернівців Сєрова запросили музичним керівником до волинського ВІА “Світязь”, обличчям якого був суперзірковий Василь Зінкевич. Тут прийшлий миколаївець вперше проявив свою неоднозначну світоглядну позицію, далеку від проукраїнської.

За спогадами музиканта і майбутнього очільника “Світязя” Дмитра Гершензона, Сєров скептично ставився до української мови в репертуарі ансамблю і всіляко з неї насміхався, ба більше – намагався уламати Зінкевича співати російською. При тому, що сам під час виступів люто копіпастив манеру лід-вокаліста, через що фани “Світязя” часто їх плутали.

Не дивно, що з таким підходом Сєров і на Волині затримався не надовго. Остаточно зрозумівши, що місця сили в Україні йому не знайти, наприкінці 80-х музикант перебрався у москву. Кілька років він працював при місцевому культурному центрі, поки не дізнався, що тут таки шукає щастя його давній приятель і земляк, Ігор Крутой…



Відкрити / Коментувати