Подальша кар’єра Татарченка – історія про те, як сірий кардина | ПЛАЙ

Подальша кар’єра Татарченка – історія про те, як сірий кардинал естради поступово виродився у її темного володаря. Ближче до 80-х він почав підробляти аранжувальником та сонграйтером для співаків на стороні. У чергу до композитора шикувалися Софія Ротару, Назарій Яремчук, Оксана Білозір та інші топ-селеби нашої тодішньої сцени. Все ніби ок, за винятком самих пісень. Спробуйте прослухати “Полісяночку” чи “Машину ретро” від і до. Враження таке, що поважним артистам щось не те підсипали у каву. Крінж на крінжі й крінжем поганяє.

Далі – гірше. З настанням незалежності Татарченко відкрив власний продакшн, де взявся виліплювати на конвеєрі естрадних франкенштейнів. Два найвідоміші витвори треш-попу тих часів, – “Україночка” Оксани Білозір та “Юний орел” Поплавського, – його рук справа.

Сам Татарченко з роками виправдовувався, що у 90-х використовував самопародію як свідомий і наперед продуманий прийом. “Країні, котра лише стає на шлях демократичних перетворень […] потрібні якісь подразники, здатні дати поштовх людям до виходу з депресії. Поплавський і став таким подразником, що збуджує народ”, – пояснював він в інтерв’ю 2003 року газеті “Хрещатик”.

Ну, не знаю. Я б порівняв тодішнього Геннадія Петровича із авторитетним пластичним хірургом, що раптом сплутав береги. Пацієнти йому довіряють, та й він хоче для них тільки найкращого. Але в якийсь момент перестає помічати, що просто-напросто їх спотворює.