«Алея жаху» Гільєрмо дель Торо — чергова екранізація колись | Пломінь
«Алея жаху» Гільєрмо дель Торо — чергова екранізація колись популярного нуарного роману Вільяма Ліндсея Грешема, котру називають найпохмурішим ретро-трилером за останній час. Фільм розповідає про Стентона (Бредлі Купер) — чоловіка з важким минулим, який намагається відшукати шанс на гідне майбутнє в бродячому карнавалі, де в атмосфері фрік-шоу знайомиться з людьми, що мають небезпечний дар — за допомогою особливих трюків та маніпуляцій «читати» інших. Слідуючи за мрією стати менталістом, він втягує у свої брудні справи новоспечену кохану Моллі (Руні Мара), й все, мабуть, тривало б далі, якби не фатальна жінка-психоаналітик Ліліт (Кейт Бланшетт), котра відкриває для Стентона більш небезпечні та масштабні авантюри.
Необхідно чесно зізнатися в тому, що дель Торо не привніс нічого нового в історію, що вже перенесена на екран у 1947-му Едмундом Гулдінгом. Сучасна «Алея жаху» рясніє по-голлівудськи красивими кадрами, чудовими костюмами та неймовірними деталями (до того ж окремо слід подякувати навіть не за зірковий каст першого плану, а за присутність Рона Перлмана та Тоні Колетт), що створює враження грандіозної, але не надто живої стилізації. Оригінальний роман був опублікований 1946-го — це дослідження світу шахраїв і маргіналів, на яке Грешема надихнув його товариш по службі, колишній працівник карнавалу, під час громадянської війни в Іспанії, куди письменник вирушив добровольцем. Книга, кожен розділ з якої представлена окремою картою Таро (вони фігурують і у фільмі дель Торо), швидко стала популярною. Згодом роман, спочатку сприйнятий як бульварний, відзначали за наслідування традиціям Достоєвського й за притчу про падіння американських ідеалів. Стрічка Гулдінга, своєю чергою, не вважається класичним нуаром, проте відступи від вимог кодексу Гейза дозволили їй через роки отримати статус культової.
Можна пояснити актуальність і сміливість і роману, і першої екранізації необхідністю показати майбутні зміни лицемірного 20-го століття, убогість життя низів після Великої депресії та в період Другої світової. Проте яка мета стояла перед Гільєрмо дель Торо для зйомок «Алеї жаху», крім створення ретро-картинки? Адже в сучасній версії зовсім немає жодних переосмислень та приємних доповнень жанру чи наративу, окрім кількох недоречних кривавих сцен, які лише нагадують нам про те, хто є режисером стрічки — сюди слід включити й очевидну відсилку до «Багряного піку» ближче до фіналу.
Тут треба згадати про те, що Гільєрмо дель Торо, насправді ніколи й не був першокласним оповідачем, враховуючи те, наскільки більш об'ємними і насиченими в порівнянні з кіноверсіями від нього, є першоджерела, які він використав: наприклад, сповнені міфологічних референсів твори Артура Мекена або дотепні комікси та графічні новели Майка Міньйоли. Тому доводиться задовольнятися малим — вмінням дель Торо працювати зі стилістикою, й ось тут похмурий потенціал «Алеї жаху» розкривається, мабуть, на повну силу.
