2021-12-03 20:45:58
Політичний кінематограф Жана-Люка Годара
Разом з іншими ентузіастами — критиками та вихідцями зі столичних кіноклубів — він зламав канони «традиційного» студійного кіно, що стало фундаментом «нової хвилі», брав участь у студентських протестах, захоплювався маоїзмом та назвав об'єднання з
Жаном-П'єром Гореном на честь
Дзиґи Вертова. Ім'я йому —
Жан-Люк Годар, і сьогодні французькому майстру
виповнюється 91. Його фільми, що схожі на іронічні та радикальні й завжди яскраві колажі, можна вважати
зразками ідеологізованого європейського кіно.
У період «нової хвилі» він створював поетичні історії про «неправильних» персонажів, котрих можна було назвати правими анархістами, що протестують проти буржуазної дійсності. 1961-го було знято
«Маленького солдата», якого через демонстрацію подій на тлі Алжирської війни, на два роки відстрочили до прокату. Проте, тут режисер ще не переслідував однозначного ідеологічного порядку денного. Через рік виходить
«Жити своїм життям», де порушуються питання місця жінки в суспільстві, далі — антивоєнні
«Карабінери». У 1965-му світ побачив бунтарського
«Безтямного П'єро» та антитоталітарну фантастику
«Алфавілль», а вже 1966-го —
«Чоловіче — жіноче» про культуру
«дітей Маркса і Кока-Коли».
Погляди Годара на мету мистецтва сформувалися під впливом Брехта, екзистенціалістів та Вертова. Останній вважав, що реальність за допомогою камери необхідно фіксувати якнайточніше і правдивіше, але обробляти для демонстрації з ідеологічного посилу. Все ближче і ближче до знаменитих подій травня 1968 Годар стає тим, кого називають «новими лівими» — він прагне критикувати капіталізм, але з побоюванням ставиться до класичного комунізму. У маніфесті 1967-го він пояснює нове об'єднання з Гореном тим, що він хоче стати
«робітничим від кіно».
Найбільш яскравим зразком цього періоду є фільм
«Китаянка» (1967) — вільна інтерпретація роману Достоєвського «Біси». У Годара французькі студенти у поп-культурному антуражі активно обговорюють життя та вчення
Мао. Автор водночас симпатизує героям та показує глядачеві особисту іронію щодо масовості ліворадикальних течій. Радянські критики ж Годара не вшановували і наголошували на відсутності «політичної грамотності» режисера, який був для них надміру екстравагантним і догматичним.
У 70-х стало зрозуміло, що маоїстський період Годара був тимчасовим явищем та результатом творчих пошуків. Пізніше він пішов в іншому напрямку — дослідженні ментальних образів, цифрової реальності, комунікації в кіно, проте політичної критики у свій бік не позбувся, наприклад, через антисіонізм та підтримку палестинців. Втім, найкращими роботами Жана-Люка Годара для шанувальників назавжди залишаться його політизовані стрічки, під час перегляду яких можна не погоджуватися з ідеологічними меседжами, та неможливо не стати жертвою пасіонарного заряду автора-максималіста.
Коли наступного разу поставите питання про те, чи можна поєднати мистецтво і політику, не забувайте про Годара.
2.2K viewsedited 17:45
П
